Щоденник Богдана Ступки

Сьогодні  22 липня, помер видатний український актор Богдан Сильвестрович Ступка.

Світла пам"ять

У світі є багато акторів, які можуть робити те, чого не можу я. Нещодавно у московському театрі "Современник" дивився виставу "З наступаючим". У ній грають Сергій Гармаш і Леонід Ярмольник. Я сміявся до сліз. Не знаю, чи зумів би так розсмішити. Коли молодший був - можливо.

Узяв зо 30 молодих акторів. Страшні трудоголіки. Можуть цілодобово сидіти в театрі й працювати. Усіх своїх акторів називаю дітьми. Звертаюся до них "синочку", "донечка". Коли свариш - толку мало. Є інші санкції - зняття зарплати, звільнення. Але за 10 років роботи худруком у театрі ще нікого не вигнав. Прощаю все. Це прийшло з часом. Дехто старіє і ще дурніший стає, а хтось - навпаки. Відношу себе до тих, що мудріші. Якісь

негаразди, конфлікти на сцені, з режисером чи партнером - іду до нашого замдиректора Данила Даниловича Федоряченка. Йому зараз 91-й. Він підтримує, каже: "Так, так". І в самому розпалі закінчує: "Прости йому". Простити - набагато краще, ніж когось покарати.

Талант - не гроші, не ковбаса, не шинка. Не

вирахуєш, скільки відсотків його є. У когось проявляється швидко, у декого - поступово. Треба мати терпіння й чекати, коли прилетить цей птах.

Чи кожен може бути актором? Шекспір сказав, що весь світ - театр, а Сковорода додав, що кожен грає ту роль, на яку його поставили. А ставить на роль Бог.

Завжди вірив у Бога. В церкву рідко ходжу. Перед сном завжди кладу хрест на себе і на подушку. Бабуся цього навчила. Коли грав Миколу Задорожного в "Украденому щасті", на сцені, лягаючи в ліжко, клав на подушку хрест, а потім на себе. За радянських часів у залі це викликало сміх. Тепер сміху немає.

Гординя - це найбільший гріх. Але кожен хоче пахнути фіалкою. Тоді починається задирання носа. Від цього користі ніякої.

Творчість - це сумнів. Його нема - нема прогресу. Те саме в економіці, усюди. Треба сумніватися, зможу це зробити чи ні. Коли сам до чогось приходиш - будеш гордий, що зробив це сам, а не за ручку тебе привели. "Тут стань, тут так ручку витягни, тут так говори" - це вже ремесло, а не творчість.

Коли починають виспівувати дифірамби, прекрасно відчуваю нещирість. О, думаю, пішло-поїхало, так кадилом кадить. Маю

самоіронію. Про себе більше знаю, ніж усі разом узяті. Брехня завжди приємна, а правда очі коле. Повіриш у цю брехню - починаєш сам себе обманювати.

Колись грав архієрея у фільмі Артура Войтецького "І нині прославився син людський" за оповіданнями Чехова "Архієрей" і "Княгиня". На смертному одрі мій герой промовляє: "Я нижче всіх. Який я архієрей, мені би бути священиком у сільській парафії". Він ніколи не казав "прекрасно". Найбільша хвала у нього була "добре". Архієрей, що має найвищий релігійний сан, володіє монастирями і сотнями тисяч гектарів землі, каже, що  нижчий за всіх. Ніколи не задирай носа.

Дитину можна чогось навчити до 3 років. Після - вже пізно. Найбільше хотів навчити дітей, щоб були порядними, не задирали носа. І вони ніколи не задирали. "Оболонський" процес задумав, що на актора треба вчитися п'ять років. Це в медицині стільки можна вчитися. На актора - нормально було, коли чотири. Три вистачить, і треба мати практику.

Деякі студенти на четвертому курсі зіграли щось і вже позадирали носи. Не розуміють, що в театрі цього кандзюблення їх дуже швидко позбавлять.

Маєш знання - мусиш ними поділитися. А не товкти інших своєю зверхністю.

Якщо ти такий розумний, допоможи ще комусь зрозуміти щось у цьому житті.

Післявоєнні роки пам'ятаю. А що вчора було, забуваю. Є анекдот про останню стадію склерозу. Старший пан домовився з вродливою жінкою, заплатив їй гроші, вона йому дала адресу, підготувалася. Він заходить, вона лежить, з бретелічками. Встає, починає його роздягати. Він іде до неї, голенький, і раптом зупиняється. Забув, чого він прийшов. Повертається, вдягається. Вона думає, старенький, чого буду мучити - гроші заплатив, хай іде. Одягнувся, вийшов на вулицю. Згадав, чого приходив. Вертається назад, але забув адресу.

У дитинстві, коли шматок хліба випадково падав на підлогу, піднімав, обдмухував його і клав назад стіл. Так учила бабуся. Це святі елементарні речі. Таке ставлення збереглося по цей день.

Мої батьки працювали в оперному театрі. Із 7 років у суботу й неділю був на балеті або опері. "Фауст", музика Шарля Ґуно, текст написав Ґете - класика. Не Потап із його "Не люби мої мозги".

Порядок і проблема - це дві одеські великі різниці. Колись запитав у російського актора Михайла Ульянова: "Як ви вирішуєте проблеми в театрі?" Він був художній керівник уже зі стажем, а я - молодий. Ульянов відповів: "Театр - це така субстанція, де проблеми ніколи не вирішуються". Щодня зранку з'являються нові. Глобальних мало, меркантильні - на кожному кроці.

Хтось помер, а ти мусиш грати комедію. Виходиш на сцену й граєш комедію. Заходиш за куліси і плачеш. Збираєш себе, знову виходиш і граєш комедію.

Чому предметом мистецтва завжди є людина? Бо вона так і нерозгадана. Російський поет Євгеній Винокуров написав: "Мир разложил на части Пикассо. Слеза стекает. Разложи, попробуй". Хімічний склад можна розкласти, але чому вона капнула?

Як правильно переживати творчу кризу, я не знаю. Цього, мабуть, ніхто не знає.

Мої сни - це моя особиста справа.

Щоб мені сподобатися, жінка повинна бути така, як моя дружина.

Треба навчитися прощати, щоб створити і зберегти сім'ю.

Жінка може створити мужчину, а може його кинути під ноги. Усе, як захоче жінка.

Дружина в мене балерина. Коли народився син, у неї було дуже сильне материнське почуття. Вона й далі працювала, танцювала, але кар'єри вже не робила. Дуже складно, коли кар'єру в сім'ї роблять двоє.

Не знаю, можливо, вона жалкує. Інколи слухає музику Адольфа Адана з балету "Жізель". Сльози течуть. Колись танцювала сольний номер у кордебалеті, партію Бузку. Музика йде по радіо, вона плаче. Я тоді роздягаюся до плавок і заходжу до неї таким Парісом, із пляшкою шампанського. Вона тоді крізь сльози починає сміятися.

Конфлікти супроводжують кожну сім'ю. На них розлучаються, а потім лікті кусають усе життя, чого розлучилися. Із віком входиш в інші поняття й розуміння. Стаєш ближче духовно, по-людськи. У шлюбі треба вміти вчасно приголубити, погладити, поцілувати. Тоді розумієш, що в тебе є її підтримка, а в неї - твоя.

Коли був молодий, міг надутися, не розмовляти, сварилися. Жінка підійде і скаже: "Іди пообідай, шо ти на голодний шлунок дуєшся. А потім дуйся скільки хочеш". І вона мене цим брала, бо дуже швидко відходила.

Не завжди подобався жінкам. Якийсь гострий я був, некрасивий. Ну, так до себе ставився. У собі не подобалося все. Не такий ніс, очі, вуха. Ніколи не був красивий, і тепер не  красивий.

Мужчина має бути цікавий. Колись у Львові зустрічався з однією баришнею. Вона подзвонила, сказала, що попала під трамвай. А я закоханий був, романтичний, поїхав до неї. Кинув пари, біг за тим трамваєм, на ходу скакав, ледь не втрапив під колеса. Приїжджаю до того особнячка, заходжу. Чую - шум, гам. Тоді було дуже модно старим кавалєрам шукати собі пару - молоденьких, красивих. Оці старі кавалєри років 40, 45 і вона - з бокалом коньячку регоче. І я тут відчиняю двері, зелений. Вона так на мене подивилась і сказала: "Боже, який ти наївний, ти як на долоні. Тебе видно наскрізь. Мужчина повинен бути загадковий". І от я став загадковий.

Подумав: якщо вона може так обдурити, що попала під трамвай, то що буде далі? А я її дуже любив. Але вирвав із серця. Завжди людина пізнається в біді.

Не знаю, як звабити неприступну жінку. Неприступних не зваблював.

Багато не курив, знов почав. Не знаю, узяв сигарету, курю.

У Києві люблю театр Франка, скверик біля нього і подвір'я Софійського собору. У нас біля театру зробили фонтан, що не працював понад 20 років. Із дерев іде штучний спів птахів. Навіть такий приємно слухати. Хоча в Києві, слава Богу, птахи ще співають. Люблю Львів, бо я там виріс. Люблю ходити його вуличками, особливо під час дощу. Взяв парасолю, підняв комірець, галоші одягнув і пішов під дощем. Зараз рідко так ходжу. Але ходжу.

Про людину цікаво дізнаватися, яка вона - чи підла, наприклад.

Якби знову був міністром культури, став би ним на один день. 26 серпня мене призначають, 27 приносять подарунки на день народження, а 28 - хай звільняють.

Дню народження радію, бо приходять друзі. Я нікого не запрошую. Хто пам'ятає, той приходить. Хто не пам'ятає - честь і хвала.

Найкращий день народження в мене був із мамою. Вона народилася того ж дня, що і я, якраз напередодні Успіння. У мене біля столу стоїть ікона Успіння Пресвятої Богородиці, з Почаєва.

Ніколи не думаю про те, що я - на горі. Я завжди під горою. І весь час треба цю гору здобувати.

Нахабних шанувальниць не було.

Якщо твій камінь скотився з гори раз, другий, третій - не підходь і не коти його більше. Не треба брати інший. Просто без каменя йди на гору. Умный в гору не пойдет. Думаю, що я все-таки ходжу. Все життя - це труднощі.

Можу бути незадоволений, тільки ніколи цього не показую. Хоча в очах можна прочитати.

Російською хай собі говорять. Кожен має право говорити своєю мовою.

На сцені заряджаєш сам себе. Не варто цього чекати від публіки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нікому не потрібний і не цікавий.

Немає ролі, яку було б неприємно згадувати.

"Оскара"? А чого - ні, хотілося б.

Герой України - це приємно. Тебе держава підтримала.

Не шкодую, що щось проходить повз мене. Як життя пливе, так нехай пливе. Радий, що здоровий, що можу спілкуватися. Потрошку працюємо, у новому сезоні хочемо "Гімн демократичної молоді" Сергія Жадана поставити. Дуже складно, бо це не п'єса, а повість. А драматургія, як сказала Леся Українка, - це вінець поезії, вищий пілотаж.

Коли гойдаєшся на гойдалці, треба гойдатися й ні про що не думати. Так набагато простіше.

Щоденник Богдана Ступки був опублікований в журналі "Країна" №87 за 09.09.2011.

Джерело: href="http://gazeta.ua/articles/culture/_talant-ne-groshi-ne-kovbasa-ne-shinka-ne-virahuesh-skilki-vidsotkiv-jogo-e-schod/446900">Gazeta.ua</a>