Але одного разу Петро, тремтячи від палкого бажання побачити прямо перед собою ці запаморочливі очі і від страху, що від одного його необачного руху вони можуть назавжди зникнути з його життя, зробив таки перший крок із темряви... Лейла, мов би відчуваючи цей сором’язний рух, завмерла над своїм глечиком, навіть не помічаючи, що вода вже переповнила його і знов почала ховати від людських очей викарбуване на дні слово. Ще бриніла у повітрі луна останніх слів її пісні, і вона нічого не чула навкруги від раптового переляку, бо серцем, всією своє істотою вона відчувала кожний крок, кожний подих того, хто здавався їй в цю мить всім світом, рівного якому нема нічого...
Петро зупинився за нею і чи то з солодким жахом, чи то з невпинним тремтінням бажання побачив, як підіймається його рука, щоб обережно торкнутися дівочого плеча. Він навіть не знав зараз, чи дихає. Здавалось, все на світі зосередилось на цьому рухові і з нетерпінням чекає цього неперевершеного свята першого дотику. І, коли це трапилось, весь світ навкруги зник кудись, час припинив свій біг, а всі звуки щезли, розтанули у всесвіті саме на цю єдину мить. Плече під незвичайно легкою барвистою хустиною затремтіло, і повільно, нетерпляче повільно в його душу линула вся глибина її чорно-зоряних очей. Лейла стояла перед ним, струнка і гнучка, однією рукою підтримувала хустину, щоб та відкривала зовнішньому світові лише її очі, але і цього було достатньо, щоб ніколи не хотілося бачити щось інше. Друга її рука відпустила глечик, і той впав із жалібним металевим зойком на землю, а рука вже підіймалась назустріч його долоні, мов би шукаючи там свого найкращого притулку. І коли Петро відчув прохолодну ніжність її маленьких, витончених пальчиків у своїй руці, трапилось диво. Усе те, що раніше тільки дрімало у глибіні його душі, що інколи обережним натяком зігрівало його серце, раптом спалахнуло невгамовним безмежним полум’ям і ринуло через ці тендітні пальчики до неї, туди, вглиб до серця... А назустріч його загостреним чуттям пливло щось велике, тепле, ніжне і нероздільно чисте, як небесна пісня, як кришталевість води, як нескінченна воля...
Вони ще довго стояли так, з’єднавши руки і погляди, відгородившись від усього світу навкруги своїми почуттями. І тільки, трохи поворушившись, Петро зачепив ногою спорожнілий глечик. Лейла зойкнула, відірвала руку і завмерла перелякана. Нахилившись, Петро підняв глечик, знов наповнив його водою і мовчки простягнув захололій, мов статуя, Лейлі. Та стрепенулась, наче пробудившись від паморочного сну, схопила глечик і побігла геть, намагаючись подолати кров, що хлинула їй в обличчя, та вгамувати ту бурю зовсім незнайомих почуттів, які віднині чіпко володіли її єством...
Тепер вони вже не ховалися один від одного. Тепер кожний з них намагався прийти раніше, щоб із щасливою посмішкою зустріти першим довгождані очі та потім простягнути назустріч руки, щоб водночас відлетіти у світ їх кохання, єдиний у всесвіті, і стояти так нескінченно довго, доки якийсь шум неподалік не роз’єднає їх зустрічних рік тепла і ласки. Їх кохання не мало слів, а навіщо слова, коли розмовляють серця... Навіть іменами своїми вони обмінялись вони десь на другий тиждень цих мовчазних, але шалено щасливих зустрічей. Це вже значно пізніше Петро, проводжаючи Лейлу додому, шепотів їй найкращі руські слова, а у відповідь одержував найкращі турецькі, і не було на цьому світі кращої мови, ніж ці дві...
Из романа "Вимір любові"
Глава 4. Кісмет
