Рєзать к чьортовой матері, не дожидаясь перітоніта!

К/с «Покровські ворота»,

вічно актуальний фільм про неможливість зруйнувати те, що вибудовано в душі.

Коли я виходжу з будинку, я завжди з нею вітаюся.

Вона ніколи мені не відповідає.

Одного разу вона сиділа з іншою дуже старенькою бабусею, теж мені знайомою. Я привітався. Зряча бабуся мені відповіла, а колишня вчителька — ні.

Проходячи повз, я встиг почути їхню розмову.

—                Ти чому із Сергієм не привіталася?

—      А зачєм он со мной здороваєтся по- украінскі?

—      Так я теж з тобою українською розмовляю.

—        Ти — старая. Ти по-другому нє умєєшь. А он — молодой. Зачєм он по- украінскі говоріт?

Здавалося, що отій бабусі треба? Одною ногою вже у кращому світі. Сиди, грійся на сонечку, радій, що тебе помічають, увічливо вітаються.

Ні, її хвилює й непокоїть те, що хтось поряд не мислить, не розмовляє й навіть не бачить світ так, як вона.

Завжди захоплювався нашим північним сусідом. Його невпинною потребою стверджувати своє світосприйняття у будь-якій ситуації, будь-якими засобами й за будь-яку ціну, власну чи чужу.

Де б вони не опинилися, усе своє носять із собою. Така собі обмежена самодостатність. Ні, швидше необмежена самозакоханість. Всесвітня. Бо вони намагаються нав'язати закоханість у своє — усім у Всесвіті. Шляхом заперечення чужого.

Ми сусіди, тож наша корова перша в черзі здохнути від братніх флюїдів. Нічого особистого, просто навіщо поряд стояв?

У колі миттєвостей, вигаданих для власного вжитку, вони дуже легко переконують себе у меншовартості всіх інших порівняно з ними.

І «полетіли шматки по закапелках».

Тут тобі — й українська мова, створена «пілсудчиками й німецькою розвідкою», й українська нація — вигадки Винниченка й Грушевського, і українська культура — другорядна порівняно з балалайкою, частушками й жартами Петросяна й Дубовицької, й українські жінки — усі «слабкі на передок», і українські чоловіки — не здатні ні на що, лише плитку класти.

Кумедно виглядає, але такими аргументами ці Д'Артаньяни в білому намагаються переконувати не тільки себе, але й нас.

Сумно й огидно, але іноді їм це вдається. Справа Левченка, в силу своєї зручності для пристосуванців і лакуз, живіша від справи Леніна й перемагає не тільки в російських телеефірах, а й іноді в головах громадян України.

На жаль, українець улаштований так, що якщо довго слухатиме лекції про те, що він свиня, то зарохкає. Цей дієвий метод як інструмент Шуфрича: у правильні руки — і він запрацює.

Наполегливість ретельної знавіснілості шабашу українофобів має свої наслідки. Ми маємо доволі значну частину суспільства, яка зі зневагою й з агресивним неприйняттям ставиться до всього українського. Вони бачать себе в нашій країні, але не бачать себе в межах українських державницьких ідей. Заперечити своє існування у нашій країні вони не збираються, тому змушені заперечувати право на існування української держави та її ідеалів.

Зважені, а від того не дуже чесні, українські політики пропонують українцям шукати компроміси з тими, хто не визнає наше право на наші ідеали, на наших героїв, на наше трактування історії, урешті-решт на наше існування — у тих формі й вигляді, у яких ми прагнемо існувати.

Ці політики чомусь не помічають, що українофоби не визнають ніяких компромісів. Для них компромісів із сусідами не існує. Від сусідів вони вимагають тільки одного — капітуляції. Ось, як у тому анекдоті, і весь їхній компроміс.

Не може бути компромісу з одного боку. Однобічний компроміс — це як одноосібний секс. Чим, у принципі, і займаються українські політики двадцять років поспіль.

Коли у моєму дитинстві моя бабуся волала в мій бік: «Я ж тебе закатую, шибеник!» — я не вірив в це, бо знав, що я швидше бігаю, ніж вона шкутильгає. Ось і зараз я не схильний вірити в можливість мого особистого компромісу з українофобами. Бо знаю що:

вони ніколи не визнають моє право вважати Бандеру, Шухевича, Липу героями;

я ніколи не визнаю їхнє право ставити пам'ятники Сталіну в Україні;

вони ніколи не знімуть потішну анафему з гетьмана Мазепи;

я ніколи не визнаю «Ніколашку-Крива- вого» за святого;

вони ніколи не визнають Голодомор як акт геноциду українського народу;

а я ніколи не визнаю їхнє слов'янське походження;

вони завжди сприйматимуть звернення до них українською як особисту образу; мене це завжди «не колихатиме». Цих, світоглядних у моєму випадку й «конформістських» в їхньому, неузгоджень — лічити не перелічити. Як крапель води в океані, зірок на небі, сліз на Стіні Плачу, комбінацій на покерному флопі, хлопців у «трєніках» на Донбасі та гарних дівчат на Вінниччині.

Не існує довгого ящика такого розміру, в якому вони відкладуться до кращих часів. Яких теж не існує.

Для «поміркованих і зважених», що закликають сховати під спудом суспільні протиріччя, я зауважу: ніколи ще від відкладання лікування хвороби, чи то в людини, чи то в суспільстві, хвороба сама собою не розсмоктувалася. Лише загострювалась.

Далі йтиме суцільний екстремізм у вигляді рецепта з єдино можливого розв'язання гордієвого вузла. Тож ми його опустимо. Не переказувати ж загальнонародні прагнення під виглядом власних думок.

Р.8. А з колишньою вчителькою я продовжуватиму вітатися. І тією мовою, якою зручно мені.

Сергій ЛЕВИТАНЕНКО