Туреччина зустріла нас спекою. Ми не знали чого очікувати від неї, як і вона від нас. Це було усього два тижні тому (15 серпня 2009 року).

Дві години під палючим сонцем і ми на місці. Дорогою купа емоції від того, що можуть бути такі дороги, і яке воно давно не бачене море. Екстаз! І тут не потрібно мальовничо описувати ті тендітні крохмальні хмарки, які поодинці розташувавшись на небесному плесі гордовито, поважно і водночас з неймовірною легкістю збуджували твою уяву про майбутній відпочинок.

А що відпочинок?! Турецькі зірки не підкріплені сервісом, інколи совдепівське відношення до тебе, хоча ніби покупець завжди правий, місцевий європейський харч. А ввечері юрби людей, які так і норовлять затягнути тебе в свою крамничку і продати втридорого те, що по поверненні на Україну ти купиш за копійки на будь-якому сувенірному лотку. Однак дух незвіданості збуджує в тобі бажання привезти турецький сувенір і ти поринаєш у авантюру торгу. Девіз «Вкрасти не можна, обдурити – святе», мабуть закладений у них з народження, і задоволений що ти виторгував у 2,7 рази дешевше, підкріплення словами, що такий крам тільки у нього, гордо виходиш на вулицю засвоюючи гормони щастя. Та вже за мить знову виділяється адреналін і ти думаєш, як себе дав надути. І згадуєш про море.

А що море?! Воно чисте і ніби не займане, спокійно погойдуючись під легеньким вітерцем, приймає і пестить в своїх обіймах усіх хто хоче в них поринути. А поринути хочуть дуже багато, усі ті хто приїхав відпочивати, твої сусіди.

А що сусіди?! Росія, Молдова, Туреччина, Румунія, Німеччина, Африка і твоя рідна Україна: 10 зі Львова, 2 з Києва, 2 з Полтави, а ще Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг … і ти не дуже звертаєш на них увагу бо хочеш трішечки відпочити, не хочеш дискотек, шуму-гаму, і різноманітних рухів, отак і проходять дні, рахуємо ночі. Наситившись морем і сонцем все-таки потребуєш свого.

А десь там в Україні святкують Спаса, і ти в найближчому супермаркеті купивши яблук і грушок згадуєш дзвони і кошики з медом і фруктами, акації, вишні, дуби і яблуні, поля і прохолоду біля пасіки – ностальгія. Згадуємо роковини путчу і загадуємо як будемо святкувати день народження своєї держави. Очікуємо День незалежності, день повноліття і хочеться чогось незвичного.

А який відпочинок на відпочинку – на поганому обладнанні, погана естрада і так з дня в день на пляжі, і те саме з вечора у вечір на дискотеці тільки значно голосніше. І мрія об’єднатись і заспівати гімн стає нав’язливою ідеєю.  В пошуках однодумців натикаєшся на те, що хтось не знає оди державі яка його зростила і де він живе і працює, і куди хоче повернутися, а хтось через політичні вподобання і невдоволення владою відмовляється співати. ХАЛЕПА.

Повертаючись з організованої готелем біч-паті, тільки сівши у автобус,  запропонував затягнути «Червону руту». Намагання водія включити радейко успіхом не увінчалися – ми дуже класно співали, і вже на півдорозі він сам вистукував ритм по кермі. І от збулося.  Вийшовши з автобуса, організовано і солідарно, на всю турецьку вулицю та на всю українську горлянку проспівали гімн. Готель здригнувся, а ми переповнені емоціями і почуттями поринули в саму його гущу. І організувавши символічний стіл, розриваючи спокій нічного повітря жаркого Кемеру почав лунати заклик «Гей, наливайте повнії чари». І довго чекати ми себе не змусили, потрійне «Будьмо! За Україну» підняло всіх. А далі, … а далі принишкла блатота і властеліни жизні мовчки спостерігали які ми маємо мелодійні пісні, які ми дружні, як ми любимо свою Україну і як святкуємо. Охорона і сам власник готелю прибувши до місця гучного бенкету були вражені гостинністю і не конфліктністю, від керівництва ми отримали презент – пляшку віскі. Зустрівши сонце ми розбрелись по номерах, щоб через якусь годину знову отримувати сонячні ванни. І вже до самого від’їзду ми щоденно робили для себе свято і я тішуся з того що

Я УКРАЇНЕЦЬ (I UA).