Ізбране від Татуся Бо Комлик

Мать моя!
- Доця, Христос Воскрес! Ти хоч паску спекла?
- Спекла.
- І шо получилися?
- Навєрно.
- Нада було по моєму рецепту пекти, тоді б точно получилось.
- Мама в тебе по тому рецепту пасок на три колгоспа получається. А в мене сили ледь хватило на кілька малесеньких вимісить. Тим паче ми ще на дієті.
- Понавидумуєте ото всякого. На поминальний приїдете? Бо тут Ромчика всім кутком дожидаються.
- Нічосє. А нашо твоєму кутку мій чоловік?
- Ну як нашо, побалакать, на кладбище одвезти. Так шо приїжжайте, з родичами хоч побачитесь. Тіки ти з Києва цвіти оті такі не вези, бо в нас нормальних нема, то іскуственні ліпимо, а в Києві купи живих Валічку. І канфети такі як він любив, шоколадні з цим як йо...
- карамель і праліне.
- І праліне. А бабусі ірисок шоб взяла.
- А татові? Які він любив?
- ... (мовчить) з борщем, доця. Папа твій, доця, любив борщ з борщем і після кампоту опять борщ. І дідусеві шось візьми, йому однаково шо, ліш би від тебе. А бабусі печення я вже взяла. Ага. Приїжжай, всі ж приїдуть.
І далі мама перечисляє всіх родичів, котрі планують приїхати на поминальний понеділок. І так це робить, що може скластися враження шо вона не поминати а на свадьбу кличе. І я вже бачу перед собою всіх тих родичів. І вже бачу як вони спочатку плачуть над своїми могилками, десь щиро, а десь так шоб всім понятно було. А потім ми вмощуємось за довжелезний стіл і по черзі всіх обходять з чаркою. І хтось почина бурчати "Пе (усічонна форма імені Петро), ти не дуже там на градусне налягай, бо я тобі кажу, спатимеш в жолобі". А хтось каже "А помните, як баба Вляна ганяла Петька чоботом" і вже хтось в стопятдесятвосьмий раз розкаже історію як Володька ходив у школу і вчив усі уроки, а Петро ходив у школу з одним зошитом за халявою. І мав одну пристрасть - математику. А решту предметів списував у брата Володьки. Було йдуть вони в школу, і тільки за ворота, а баба Вляна їм у спини "Петько, дивись мені, не души Володьку бо шкуру спущу". А Петько "ага". І за двором тітки Мотрі насяде було Володьку, відбере в нього зошити посписує і йде в школу. І вже всі сміються, бо про дядька Петра і його брата Володьку грустно говорити ніззя, одні вони час від часу бурчать "Та шо ви знаєте", "Ій, ото аби шо казать", "Та все воно не так було", "І не в тітки Мотрі під двором, а у Маньки Іськівської за клунею". А далі історії про весь рід Воронівський.
Перебирають всі імена. І виходить що мої мама і тато з одного роду ВоронИ, тільки гілки дуже далекі. І вже хтось пита "Ти ото Таню, там між людей все времня, шо там люди кажуть?" "А ти Ющенка/Порошенка/Яценюка бачила?", "А чо ти їх не бачила?", "Он Вовка їздив у Київ на футбол, то даже він бачив Порошенка, каже рядом сидів, а ти ото там шо живеш, а Порошенка не бачила".
Раніше я не любила такі сходняки, бо бачила тільки братові очі, чомусь вони мені здавалися сумними на тому камені. А це справді хочу поїхати, і хочу побачити всіх тих родичів, і побачити як отой "Пе" в результаті падатиме з велісопеда, а його жінка казатиме "Шо ти мене перед людьми позориш, напився як скотиняка". А ще я чомусь знаю тепер, шо Валік там посміхається...
Хоча б тому що колись як він тіки захворів ми сиділи і спочатку плакала я, а він казав "ну шо ти начинаєш, як всігда", а потім ми сиділи і ржали над життям і над смертю. І я йому кажу, "тіки попробуй вмерти, я тобі закажу памятнік як камаз завбільшки, з тьолками і лєбєдями і стіхами, поняв?!" А він мені і каже "от тьолок не нада, зафігач мені туди мого першого ГАЗона, отого жовтого"... Шоб ви не сомнівались, у нього на памятнику ГАЗон.