Ти мій. Але мені ти не належиш. Ти мій. Себе я вже не застережу. Ти мій, Але від мене так далеко. Ти мій. Тебе знайшла би, будучи лелекой. Не мій. Я розумію це свідомо. „Не мій”. Повторюю це знову, знову... Не мій. Переконатись хочу та не можу. Не мій. Торочу це і перехожим. Твоя. Я можу нею бути. Твоя. Цього не можу я забути. Твоя. Чи варто бути нею? Твоя. Чи ти назвеш своєю? Ти – мій. Так хочеться на повну це відчути. „Моя” – у відповідь від тебе це почути.

Не шкодую, не сміюсь, не плачу. Не сумую, не боюсь, не страчу. Не весела, не зрадлива, не чужа. Не щаслива і не підла, не одна. Не покину, не забуду, не втечу. Не прокинусь, не зведусь, не полечу. Не пробачу, не погляну, не зірвусь. Не піду, не озирнусь, не повернусь. Поспішаю, дію, розумію. Віддаю, бажаю, я це вмію. Не кохаю, не впаду, я вже тримаюсь. Чекаю. Вірю. Сподіваюсь.

Як приємно зігрівають Вже замерзлі на морозі щоки Від кохання й болю Сльози одинокі. Так приємно все збагнути, Усвідомить, щоб не повернути. Так приємно правду з’ясувати, Щоби знову досвід мати. Так погано, коли серце завмирає, Як болить, повітря не вдихає. Так погано знов обманутою бути, Але час не зупинить, не повернути. Так погано прокидатись ранком, Не такою, як учора на світанку. Добре так щасливою побути. От і все. Та невже і я не заслуговую на це?