Ти мій.

Але мені ти не належиш.

Ти мій.

Себе я вже не застережу.

Ти мій,

Але від мене так далеко.

Ти мій.

Тебе знайшла би, будучи лелекой.

Не мій.

Я розумію це свідомо.

„Не мій”.

Повторюю це знову, знову...

Не мій.

Переконатись хочу та не можу.

Не мій.

Торочу це і перехожим.

Твоя.

Я можу нею бути.

Твоя.

Цього не можу я забути.

Твоя.

Чи варто бути нею?

Твоя.

Чи ти назвеш своєю?

Ти – мій.

Так хочеться на повну це відчути.

„Моя” – у відповідь від тебе це почути.

Не шкодую, не сміюсь, не плачу.

Не сумую, не боюсь, не страчу.

Не весела, не зрадлива, не чужа.

Не щаслива і не підла, не одна.

Не покину, не забуду, не втечу.

Не прокинусь, не зведусь, не полечу.

Не пробачу, не погляну, не зірвусь.

Не піду, не озирнусь, не повернусь.

Поспішаю, дію, розумію.

Віддаю, бажаю, я це вмію.

Не кохаю, не впаду, я вже тримаюсь.

Чекаю. Вірю. Сподіваюсь.