Мандруючи душею
- 03.10.12, 22:55
Мандруючи душею по нетямущим мріям,
Я одягнув за спину сніжно-білі крила.
І знову зрозумів: все живе – не вічне,
З часом зникло все, що вважалось звичним.
Єдине, що залишилось: надія й віра в друга,
Віра у трьох ангелів та одного Бога.
Залишилась надія на легке майбутнє,
Та літо, що ставало щороку незабутнім.
А де кохання ділось? Де світлі почуття?
Де всі ті емоції, що варті забуття?
Де те, заради чого, вмирають і живуть?
Де те, заради чого, дарують і крадуть?
Те серце,що кохало, а іноді вмирало,
Коли з вогню любові лиш спогади стлівали,
Воно іще живе… і б’ється у нас в грудях,
Мов шахта, що горить, обпалюючи руди.
Хіба є щось світліше за посмішку коханих?
За теплі їхні руки, за те, що поруч з нами?
Кохайте, бо життя – це мимобіжна мить,
Що в миті забуття світліє та горить.
6
Коментарі
Julia Taneta
13.10.12, 23:43
Остап 88
24.10.12, 00:55