Мені було класно

Історія ця почалася ще восени минулого року.

Я вибіг з лабораторії до найближчого магазину, щоб взяти дещо на обід. За прилавком дві дівчинки років двадцяти. Раніше їх не тут не бачив, але нічого дивного; власниця бере їх на 2 місяці, на "випробувальний термін", а потім звільняє, щоб платити менше. Переді мною двоє-троє покупців.

- Замовляйте, мужчина! - то вже одна з них, чорнява, до мене.

- Пів житньо-пшеничного і кефір в пакеті, жінко.

- Яка я вам жінка, ви що, перевіряли мене?! - обурилася. Напарниця сміється збоку.

- А чого ж; ви мені "мужчина", то я до вас "жінко". Ви мене також не перевіряли.

- То що, я мала вам "дядьку" казати?

- Запросто! А я вам "цьотко"!

- Ну а як?! - вже мало не плаче.

- Не знаю, але колись зверталися "пане", чи "пані".

- О, коли то було! То, хіба, моя бабця ще так говорить.

- І що, не звучить?

- Та звучить, але тепер так не прийнято.

На тому й розпрощалися. За пару днів я пішов на іншу роботу, в інше місце. Кілометрів за два відтіль.

І от, позаминулого тижня, повертаюся додому десь біля восьмоі вечора і згадую, що забув хліба купити. Ходжу в основному пішки для підтримки тонусу. По дорозі магазинчик, але я там ніколи не бував. Заходжу і ще з дверей чую:

- Заберіть здачу, пане!

Підійшов ближче. Двоє чоловіків розраховуються за пляшку і закуску, а за прилавком та сама чорнява. Я впізнав і вона впізнала. Привіталися.

- А ви вже не працюєте в "Остері"? - це я розпитую.

- Та ні; сказала шефиня, що не підходжу. Знайшла тут.

Ще пару слів, беру хліб. Прощаємося:

- Всього доброго, надобраніч.

- Надобраніч, пане!

Я таки повертаю назад.

- Як так " пане"? А "мужчина"?!

- Нема "мужчина".. Я тепер всім "пане" і "пані" кажу. - А тоді впівголоса, хоч в магазині нікого більше: - Майже тиждень привикала.

- І як тепер?

- Привикла! Нормально! - сміється. - Класно!