Загадковий атентатник в історії ОУН

Петро Кралюк, проректор Острозької академії, Радіо Свобода

Не так давно виповнилося сто років з дня народження Григорія Мацейка. Цей ювілей мало хто зауважив.

Хоча, здавалось, те, що зробив Мацейко (чи принаймні те, що йому приписують), стало важливою віхою як в історії українського націоналістичного руху, так і в історії українсько-польських стосунків.

Дивний терорист

Думаю, для багатьох ім’я Григорія Мацейка маловідоме. Походив він з бідної селянської родини. Не мав доброї освіти. Із 16 років працював у Львові на циклографічному підприємстві. 16 червня 1931 року він затримав члена Української військової організації (УВО) Івана Мицика, який втікав від поліції після здійснення атентату. Незважаючи на таку провину, Мацейка в 1932 році прийняли до лав Організації українських націоналістів (ОУН), частиною якої було УВО. 1 жовтня 1933 року Мацейка арештувала польська поліція за звинуваченням у націоналістичній діяльності. Але 14 березня 1934 року його звільняють, ніби не знайшовши достатньо доказів. Майже в той самий час ОУН починає підготовку вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Ухвалюється рішення здійснити атентат у дещо незвичний спосіб. Атентатник має взяти з собою бомбу, підійти з нею до Перацького і підірвати її. Мали загинути жертва і вбивця. Ні до цього акту, ні після нього оунівці подібних атентатів не планували.

У цій ситуації Мацейко пропонує свої послуги. Він готовий загинути сам і вбити Перацького, бо, мовляв, хоче спокутувати вину кількарічної давності, коли допоміг поліції затримати Івана Мицика. Аргументація приймається, Мацейка готують до атентату.

Він приїздить у Варшаву. Його інструктує Микола Лебідь, який протягом тривалого часу слідкував за Перацьким. Передбачається вбивство міністра біля ресторації «Товариський клуб», куди той разом з іншими урядовцями ходив обідати. Цікаво, що за Лебедем та його соратниками давно вже слідкувала поліція, але чомусь їх не чіпали. Те саме стосується й багатьох інших оунівців, зокрема членів львівської організації, які мали причетність до підготовки замаху на Перацького.

На фінальній стадії підготовки атентату Бандера побачив, що тут щось нечисто. Тому дав команду відмінити замах. Але це розпорядження не дійшло до Лебедя, а самого Бандеру та його соратників поліція арештувала буквально за день до вбивства Перацького. Зате Лебедя і Мацейка не зачепили…

Офіційна версія вбивства міністра виглядала так. 15 червня 1934 року Мацейко протягом тривалого часу з бомбою, покладеною в пакунок, ходив біля ресторації «Товариський клуб». Ніхто не звернув на нього уваги. Хоча тут збиралися високопосадовці, і, зрозуміло, за «Клубом» вівся нагляд. О 15:30 сюди приїхав Перацький на авто. До нього підійшов Мацейко. Ніби він спробував підірвати бомбу. Але вона не вибухнула. Тоді атентатник витягнув револьвер. Звідки взявся останній? Його, виявляється, передали львівські оунівці, які перед цим з нього застрелили донощика Ярослава Бачинського. І ось Мацейко влучно стріляє в Перацького. Хоча раніше не брав участі в атентатах і, певно, не дуже добре вмів стріляти.

Просто вражає холоднокровність Мацейка. Він, вбивши Перацького, спокійнісінько почимчикував вулицею. Ні швейцар «Товариського клубу», ні шофер Перацького не кинулися відразу за вбивцею. Лише через кілька хвилин за ним почалася погоня. Мацейко кинув пакунок із бомбою та вміло втік від погоні, сховавшись в одному з бічних будинків. (З приводу цього українська газета «Діло» не без іронії писала: складається враження, що вбивця був варшав’янином або принаймні добре знав топографію Варшави). У цьому будинку Мацейко ніби залишив плаща, в якому були оунівські символи – жовто-блакитна кокарда й запонка.

Далі атентатник благополучно добрався до Львова, передав львівським оунівцям револьвера, яким згодом вбили директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія. Зі Львова Мацейко добрався до польсько-чехословацького кордону, перетнув його і при допомозі Ярослава Барановського опинився в далекій Аргентині. Там він не виявляв політичної активності і спокійно помер своєю смертю в 1966 році.

Наслідки вбивства

Чи потрібне було вбивство Перацького для ОУН? Воно мало що їм давало. Перацький належав до найближчого оточення Юзефа Пілсудського, тодішнього диктатора Польщі. Пілсудчики хоча й проводили політику асиміляції українського населення, проте, на відміну від польських націоналістів, намагалися в цьому питанні дотримуватися поміркованості. До того ж Перацький демонстрував готовність йти на порозуміння з українськими політиками.

Вбивство Перацького було потрібне іншим людям. Адже в той час Пілсудський доживав свої останні дні. Перацький же розглядався як один із найбільш імовірних його наступників. Тому високопоставлені польські політики бачили в ньому конкурента і не проти були його прибрати. Відомий політик Вінцентій Вітос, який тричі був прем’єром міжвоєнної Польщі, 22 липня 1934 року записав у своєму щоденнику, що, за його відомостями, Перацького вбили його політичні приятелі.

Справді, у вбивстві Перацького багато загадок. Так, очевидці атентату дають різний опис убивці міністра. Навіть дехто вважає, що було три атентатника. Спочатку влада намагалась представити вбивцями Перацького радикальних польських націоналістів. Лише через кілька місяців почали звинувачувати оунівців. Одним із головних доказів вбивства ними Перацького було те, що його застрелили з того самого револьвера, що і вбитого львівськими оунівцями Івана Бабія. Чи не було це вбивство ще однією провокацією? Тоді ж невідомо звідки в руках польської поліції з’явився величезних «архів Сеника», який містив відомості про діяльність оунівців. Цей архів контролював згадуваний Ярослав Барановський, якого пізніше звинуватили в співробітництві з польською поліцією.

Можна наводити й інші факти, які засвідчують, що вбивство Перацького було операцією польських спецслужб, яку організували конкуренти цього політика. Вбивці, маскуючи сліди, переклали вину на українських націоналістів, сподіваючись з цього мати ще політичний зиск. Тому в Варшаві і Львові були організовані гучні судові процеси над Бандерою і його соратниками, на яких їх звинуватили у вбивстві Перацького та інших атентатах. Ці процеси мали на меті паралізувати діяльність ОУН і створити вкрай негативну опінію про українських націоналістів. Та не так сталося. Справді, діяльність ОУН у Польщі була паралізована. Зате Бандера зумів перетворити варшавський та львівський судові процеси у блискучий піар для ОУН. Він ніби прийняв ту гру, яку нав’язали йому польські спецслужби. Проте виграли не вони – виграв Бандера. Зрештою, це стало прелюдією для творення радикального крила ОУН-бандерівців.

Уявімо, що було, якби Перацького не вбили. Певно, він би заступив Пілсудського. Польща проводила б більш помірковану політику. Не було б безглуздих репресій щодо українців (один концтабір «Береза Картузька» чого вартує!). І, певно, не виникло б радикальне крило ОУН. Зрештою, не було б культивування такої ненависті між поляками й українцями, як це сталося наприкінці 30-х – на початку 40-х років ХХ століття. Та історію не переробиш. Хоча її уроки варто засвоїти.

А блискучий атентатник Мацейко? Схоже, він був просто статистом у диявольській грі польський спецслужб.