Двоєвір'я

Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський письменник І. Наживин у своєму романі „Кремль" 1932 р. ст. 4 пише таке: „Наши историки знают, но не делают из зтого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 верстах, бьіл обращен в Христіянство только в XV веке, при чем для зтой цели были развернуты крупныя воинскія сили. Только в середині XVII века было запрещено правительством праздновать Ярила в богоспасаемом граде Воронеже".

Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні держаться міцно. Проф. Д. Шестаков написав цінну працю: „Изследованія в области греческих народных сказаній о Святих" (Варшава, 1910 рік, 268 ст.). Це поважна праця про двоєвірство в Греції, яка багато сприйняла від поганських часів. А з Греції це двоєвірство широко сунуло по всьому світу, а в тому й до нас, в Україну4.

Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з давніх часів. Був у нас (і в південних слов`ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошувати церковні Тропарі.. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, і такий празник уважався належним. Тому й появилося „Слово про тропарні чарки" десь XII віку5.

Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: „В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що породила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому розумі не родять плачу, то Тропарі,, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато Тропарів установили не робітники Бога, а черева, що бажають багато пити"6.

При хворобах хворого треба окропити Святою водою, але неодмірно з вуглинки.

Ключевський свідчить, що „Єзуїт Авріль, коли року 1680-го їхав з м. Саратова, то бачив, як поганська Мордва пиячила в день Св. Миколи, наслідуючи руських"7.

На Сході часто Ікони звуть богами (Вовк 107), стіна з Іконами — „божник". При в`їзді до села конче стояли фігури, як охоронники від чуми та холери (там само 118).

Як дзвін задзвонить, усі хрестяться: в хаті до Образів, а надворі — на Схід або до Церкви.

Народні маси взагалі не скоро міняють свої попередні вірування, бо вони — їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена має свій філософський світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народніх вірувань ще й сьогодні бачить серед них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з Християнством. У народі ще й сьогодні позостається стародавній ляк перед богом, коли богові догоджувано, щоб допоміг у якій справі. Те саме часте й тепер: Богу моляться й постять часом не з потреби живої душі, але щоб досягти свого бажаного, навіть із заздрощів.

 

Проти цих стародавніх залишків Церква рано стала боротися, але без більших наслідків. Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів, і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався. Київський Митрополит Іоан II (1077—1089) у своїх „Правилах" сильно скаржиться, що люди Причастя не приймають; із цих же причин цар Петро І в 1716-му році видав зарядження, щоб кожен „повсегодно", бодай раз у рік, у Великий Піст, конче посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою8.

Автор Початкового Київського Літопису часто скаржиться, що люди „словом нарицающієся христіане", а насправді „поганьски живуще". І на це ж саме скаржиться ще й автор Густинського Літопису XVII віку.

Збірник-хрестоматія п. XVIII в. стародавніх уривків подає багато наказів проти двоєвірства: „Як появиться Антихрист, то скрізь будуть співати вражі пісні" 176. Сон толкувати — й розказувати — то гріх 119. 237. „Де сопілки та гусла й пісні сатанинські, там біси збираються" 155 б. „Під час грому молись! 158. Волхвів слухати — то гріх 190. До волхвів не ходіть! 193 б. Від волхва і від ігреця приноса до Церкви не брати 200 б. „Давати що за гру скоморохам чи сопілникам — то гріх" 236 б. „Ворожити чи зіллям що робити — то гріх" 237. Забороняється їсти з волхвами 239 б—240.

Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками, і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, — бодай по своєму, — розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся, і брав із нього те, що розумів, поєднуючи його з стародавнім. Оце й складало істоту двоєвір`я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське. Скажемо, в „Слові о полку Ігоревім" 1187-го року двоєвір`я ще зовсім живе й свіже, і надзвичайно реальне й велике.

Скарг на двоєвірне поступовання й життя народу знаходимо дуже багато по наших давніх пам`ятках, з XI віку починаючи. З глибокої давнини відоме Слово преп. Феодосія Печерського (| 1074 р.) проти п`янства, а в ньому говориться, що люди співають церковні Тропарі під час піятики.

В „Сказанії про Бориса й Гліба" Преп. Нестора, пам`ятці десь 1080-х років, знаходимо цікавий погляд на нові християнські Свята. Тут одна жінка оповідає, що був святковий день Св. Миколая, і всі йшли до Церкви його, а вона взялась до своєї роботи й стала чинити її. Інші жінки, побачивши її роботу, стали її кликати до Церкви й сварити, кажучи: „Що ти робиш, — працюєш у день Св. Миколи, а до Церкви не йдеш?" Вона ж не послухалася й зісталася в своїй хаті й працювала". А далі ця жінка вияснювала: „Я жінка, вдова убога, мені годиться працювати, а не до Церкви ходити"9.

Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550— 1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двоєвір`я, яким пов`язані наші народні Свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочільне, Юрія, поминки різні, Купала й ін.10.

Проти двоєвір`я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (у 1688) у різних своїх творах.

Проф. М. Грушевський твердить, що український народ сильніше християнізувався значно пізніше, вже в XVI—XVII віках, коли відбулася „масова християнізація й перебудова життя на основі Нової народньої Віри", коли відбувся великий культурний перелім11. Думаю, що Християнство просякло український народ значно раніш, але довго повної Християнізації досягали тільки окремі одиниці, як то бачимо й тепер, а двоевірство безперервно панувало, особливо поза містами, але все більше й більше поєднуючись з Новою Вірою. Духовенство не тільки в давнину, а взагалі ніколи не спиняло своєї боротьби з поганством, і зробило таки багато12.

джерело Митрополит Іларіон "Дохристиянські вірування українського народу"