Прилучення до історії рідного краю

Уже понад сорок років займається вивченням історії Радивилова та Радивилівщини почесний член Національної спілки краєзнавців України, автор книг «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014) та інших, журналіст за основним родом своєї діяльності і вчитель української мови та літератури за вузівським дипломом Володимир ЯЩУК. Він відповідає на запитання кореспондента.

 - Ми давно знайомі, тож спілкуватимемося на “ти”. Як до тебе прийшла потреба займатися краєзнавством?

 - Кожній людині притаманно цікавитися історією міста чи села, де вона живе. Коли сорок років тому, на початку грудня 1976 року, мене перевели з Дубровиці на роботу в Червоноармійськ, я вже мав певне уявлення про це містечко. Адже читав про нього статтю в багатотомній «Історії міст і сіл УРСР». Ще перед від’їздом з Дубровиці, читаючи книгу Андре Моруа про Бальзака, натрапив там на згадку про те, що в Радзивилові (тодішня назва містечка) були приятелі великого французького письменника. Схотілося докопатися до подробиць. Як працівник районної газети «Прапор перемоги» я зустрічався з багатьма людьми, любив розпитувати про минуле в тих, хто вже були в поважному віці. Щось із їхніх спогадів потрапляло в газетні статті.

 - А в Дубровиці теж займався краєзнавчими пошуками?

 - Там я прожив лише три з половиною роки. Працював у районній газеті завідуючим відділом сільського господарства, а це залишало небагато часу для інших тем. Проте цікавився Другою світовою війною; фронтовики ще були молоді, багато чого пам’ятали. У дні 30-річчя Перемоги, тобто в 1975 році,  їздив з ними територією району по місцях колишніх боїв. І вже тоді зрозумів, що спогади – ненадійне джерело історичної інформації. Бо ветерани сперечалися з приводу обставин того чи іншого бою, так і не знаходили спільної думки. Отоді, мабуть, і визріло розуміння, яке значення можуть мати документи, хоча й вони, ясна річ, бувають не позбавлені суб’єктивності.

 - Отже, в основу краєзнавчих книжок про Радивилів лягли твої газетні статті?

 - Задуму писати книжку не було. Коли в 2004 році в райдержадміністрації виникла ідея до 440-річного ювілею міста випустити книжку, малося на увазі сформувати збірник статей різних авторів. Була затверджена редколегія. Однак час минав, відзначення ювілею наближалося, а матеріалів від членів редколегії не було. Тоді і запропонував голові адміністрації Сергію Віталійовичу Шевченку, що я міг би впорядкувати збірник своїх краєзнавчих статей. Через деякий час він дав згоду – за умови, що представлю рукопис для ознайомлення. Ось тоді я і засів за роботу. Опрацьовані матеріали були оформлені в книжку, надруковану в одному примірнику на принтері. Керівник району знайомився з нею не один день і врешті дав згоду знайти кошти на тиражування у рівненському видавництві.

 - Мабуть, матеріалів у тебе було більше. Як ти визначився з обсягом книжки?

 - Визначився інтуїтивно, адже усвідомлював: товстіша книжка більше коштуватиме, – і це може заглушити ініціативу щодо випуску. Матеріалів справді було набагато більше. Наприклад, я не торкався багатьох важливих тем ХХ століття. Хоча досить серйозно займався, скажімо,історією сталінських репресій у нашому краї, вивчав долі реабілітованих.

 - Знаю, що ти працював у редколегії з випуску серії книг«Реабілітовані історією» при Рівненській обласній організації Спілки письменників. Пам’ятаю, як приїздив по матеріали і в Млинів.

 - Так, ця робота за сумісництвом упродовж семи років (1993 – 2000) багато мені дала як краєзнавцеві і журналісту. Наша редколегія на чолі з тодішнім головою обласної письменницької організації Євгеном Івановичем Шморгуном випустила понад 20 книг. Я відповідав за збір матеріалів по Радивилівському, Дубенському, Млинівському і Острозькому районах. Бував у сусідніх районах у вихідні дні, під час відпусток, жив у готелях, вивчав документи в районних комісіях з відновлення прав реабілітованих, записував спогади. Наприклад, згадуються важливі для мене зустрічі з такими людьми, як Микола Олексійович Боришкевич (Дубно), Петро Власович Момотюк (село Верба), Микола Іванович Мартинюк (Млинів), Федір Каленикович Бортник (Радивилів) та інші.

 - Ось ти і в своїх краєзнавчих книжках не раз згадуєш тих, хто допомагали «докопуватися до істини».

 - Справді, без їхніх спогадів, без збережених ними документів, нехай навіть сімейного значення, багато чого залишилося б поза увагою. Серед таких помічників були Йосип Трохимович Крам із села Підлипки, Валентин Володимирович Пащук з Пустоіванного, Денис Йосипович Андрійчук (Андріюк), Адам Лукич Лень, Микола Терентійович Ратинський, Федір Каленикович Бортник, Віктор Якович Повшик, Микола Гурійович Павлов, Лідія Никифорівна Ващук, Тетяна Захарівна Куделко з Радивилова та багато інших. Допомагає і спілкування з краєзнавцями сусідніх районів, насамперед Бродівського. Уже п’ять років підряд беру участь у науково-краєзнавчих конференціях у Бродах, мої статті з’являються в альманахах конференції. Бо раніше друкувався лише по одному разу в такого роду збірниках Житомирської і Луцької конференцій.

 - Отже, є певні напрацювання для нової книжки?

 - Напрацювання є. Але випуск книжки, навіть невеликим тиражем, тепер обходиться дуже дорого. Маю про це добре уявлення, адже рік тому вийшла моя книжка «Володимир Варфалюк: з людьми і для людей» у високоякісному поліграфічному виконанні. Та й книжка «Радивилів у перегуках віків» (2014) навряд чи була б можлива без суттєвої фінансової допомоги міського голови Миколи Аракеловича Карапетяна.

 - Мені випало бути редактором твоєї поетичної збірки «Слова» (2014), готував твої добірки віршів для журналу «Погорина». Знаходиш час і на віршування?

 - Знаходжу. Але нечасто. Більше люблю читати чужу поезію. До речі, ось цю поетичну книжку та інші мої збірки, які не виходили окремими книжками, можна знайти в Інтернеті.

 - Для тих, хто хотів би займатися краєзнавством, що міг би порадити?

 - Ну, це, можливо, порада для старшокласників, які хотіли б стати істориками. Почніть з історії своєї родини, дійдіть до найдавніших попередників, про яких ще є інформація, зберіть фотознімки. Замалюйте якнайдокладніше відображене у фактах «родинне дерево». Великий малюнок чи плакат з ілюстраціями може стати окрасою дому. Саме так я пробував зацікавити старшокласників, коли в 1999 – 2013 роках вів уроки краєзнавства в Радивилівському загальноосвітньому ліцеї.

 - А що для краєзнавства дає твоє захоплення фотосправою?

 - Напевно, допомагає уважніше придивлятися до цікавих місць. І не тільки місць нашого краю. Перший фотоапарат мені купили, коли ще був старшокласником, у середині 60-х років. Шкільні роки я прожив у селищі Клевань недалеко від Рівного, а там є середньовічний замок. Ось там і фотографував, і започатковував у собі інтерес до старовини.

 - Твій фотоальбом «Личаківський цвинтар: випадковий погляд», де представлено понад 700 знімків, уже зібрав в Інтернеті майже 530 тисяч переглядів.

 - Цей альбом увібрав знімки чотирьох років. Є в Інтернеті і інші мої фотоальбоми. Регулярно виставляю в соцмережах і нововиявлені старі фотознімки, які стосуються Радивилівщини та нашого краю. Хочеться, щоб про Радивилів і наш край знало більше людей, щоб радивилівці пишалися своїм містом.

 - Дякую за розповідь. І нових тобі творчих успіхів!

 - Спасибі.

 Розпитував Євген Цимбалюк.

24 вересня 2017 року.