В. Бойко "ОСТАННЄ СЛОВО"

Жив поет один на світі,

В старій хаті, за ставком.

Десь далеко жили діти

І він жив, як під замком.

Жив самітньо, як билина

І ніхто його не знав,

Поки він одного літа

Слово дивне написав.

В його слові, наче в пісні.

Усе йшло десь з глибини:

І сумні, і добрі вісті,

Як трикутники з війни.

В слові тім штормило море,

Оживало все й цвіло

І те слово неповторне

Не розгаданим було.

В нім, в жнива, хліби косились,

Була коса в важкій руці.

Часом  і сльоза котилась,

По жіночій, по щоці.

А знайшли його зимою.

Лист останній на столі:

– Не сумуйте ви за мною,

 Я згорів на власнім тлі.

Людям в спадок, на прощання,

Майже мертва вже рука

Строчку вивела останню:

«Живіть довго. Всім «пока».

І пішов... від всіх... навічно,

Тихо, мирно, як заснув.

Завжди добрий, непомітний,

Як пір’їнку вітер здув.