*****

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, 
в туманностях душі чи, може, Андромеди — 
я в мантіях дощу, прозора, як скляна, 
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. 
Він добре вам зіграв колись мою присутність. 
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. 
І, може, це і є моя найвища сутніть.

© Ліна Костенко