Я по утрам, как все встаю,
Но как же мне вставать не хочется!
Не от забот я устаю,
Я устаю от одиночества.
Я полюбила вечера,
За то, что к вечеру доверчиво
Спадает с плеч моих жара,
Мои дела сдаются к вечеру.
Я дни тяжелые люблю,
За то что ждать на помощь некого,
И о себе подумать некогда.
От трудных дней я крепче сплю.
Но снова утро настает,
И мне опять вставать не хочется.
И врать, что все - наоборот,
Что я устала от забот,
Что мне плевать на одиночество...
Я не живу, я лиш існую...
Не можна жити без життя!
Хоч я люблю, хоч я шаную...
Біль серце їсть, немов іржа.
Заліза так іржа не точить,
Як точить серце німий біль
Мов мишку кіт зненацька сочить...
Гризе, мов простирадло міль.
Хоч не спіймає, то злякає.
Хоч і не вб’є та и вкусить все ж
І жертви вже не відпускає
Та сподівання тішить – все ж...
За що ж отак ви наді мною
Знущаєтесь немов кати...
Хіба не рідні ми з тобою?
Хіба не рідна я, а ти?
Все тішиш серце чужим болем
Та зрозумій, мені ж болить
Так кожне слово кажеш з боєм
Немов й насправді будеш бить...
Благаю – досить, більш не можу
О, зрозумій душа болить...
Навряд чи тебе я зтривожу,
Твоє сумління міцно спить!
Що тобі до моєї душі?
Чим тобі вона завинила?
Балансую на леза ножі
І триматися більше несила
Звиклась вже віддавати тепло
І нічого з того не мати,
Що у тебе до мене було
Те про, що мав би сказати
Я для тебе, зігрію весь світ
Пригорну тебе серця теплом
І відтане криги наліт
І життя стане дивним сном
Не питайся чому я сумна
Що тобі до смутку – мого
Просто інколи сили нема
...
Любов...
Нема її. Розтоптана й розбита
Сльозами затопило й понесло...
Давним – давно в час Речі Посполита
ЇІ до цих пір її вже не було
Любов... Сплюндрована святиня
Що без користі і нужди
Від сліз та горя синя-синя.
Без неї щастя і не жди.
За-що розтоптана блакиттю,
Сльозами горя і нужди?
Приходиш ти до нас лиш миттю
І тихо шепчеш “Жди мя жди...”
Чекать тебе давно стомилась
І хоч виглядую дарма;
Колись давно в ночі ти снилась
Тепер тебе і там, нема...
Моя, голубка, білокрила
Любові щире джерело
Я зачерпнуть води хотіла
Хоч трішечки зросить чоло...
“- Любові чистої, святої благаю,
для зчерствілих душ...”
Між вами я її шукаю,
А поміж вами спрага й суш...
Всё относительно и просто,
Порой абсурдно и смешно,
Нет невозможного, есть «но»!
Сумей их просто не заметить,
И на тепло теплом ответить,
Сумей взамен любви отдать,
Любовь. И все хорошее сказать.
Смотри на мир и улыбнись
Руками рук моих коснись.
Ты слышишь, сколько теплоты,
Любви, надежд и красоты…
Мы можем подарить друг другу,
Закончить и пойти по кругу!
Лишь умножая чувств тепло,
Нет невозможного, есть «но»!
Не замечай и обходи…
В судьбе все лучшее найди.
Мы будем счастливы, слышишь?
Стихами лучшее напишешь
Нет невозможного, есть «но»!!!
Ми різні з тобою як чорне та біле,
Але нерозлучні - мов тіло й душа.
І щось протилежне й таке мені миле
Я бачу в тобі… Мов по лезу ножа
Завжди балансую, або притихаю,
Захоплено стежу – мінливість твоя
Мене так чарує… та я не вгадаю
Де скінчивcя ти, а далі вже я...
В театре жизни, средь безликих стен,
Все сцены опостыли и приелись… Не может не пугать условный плен Без понимания - как бы не хотелось. Нельзя на мир смотреть сквозь щель И удивляться ограниченности быта, Ведь личности необходима цель, Что б жизнь имела смысл и не была разбита. Бросаться с обвиненьем ты горазд, А понимать и принимать – негоден. За всё моё терпенье – Бог воздаст Тебя никто и не держал - свободен!
Мов серця більше вже немає...
Там пустота, діра і все...
Нічого більше не сприймає
Й навколо все тепер пусте...
Що ж може й краще безсердечній...Не заболить, не закричить...
Вже не обуза біль сердешний...Та як без нього можна жить?..
-Ты думаешь, помню твой номер?
Ну, ну, обольщайся и дальше.Да нет, понимаю, не помер…
Ну, так, хорошо, и что дальше?Ага, ты звонишь, между прочим…
И не просто так, а по делу!
Рада ли слышать? Не очень!
Тебе тишина надоела...
Когда мы увидимся снова?
Ну даже не знаю. Не скоро.
Как мама? Да, мама здорова.
…
Ну, все до свидание, точка.
