АСКАНІЯ НОВА.

Свистять вітри в степу таврійськім,

Гудять перекликом віків

Далеким знаком, ще Трипільським

Тут випливає дивний спів.

У вітрі чути шелест долі,

Бринить Асканія Нова

Ганя в степу покотиполем

Історії терпкі слова.

І  чути  цокотять  копита,

І посвист канчука тремтить,

І хтось китайкою накритий

У цім степу гарячім спить.

Іржання Зебр полосатих,

Бізонів буйних грізний рев,

Татарин мертвий хоче встати,

Ричить з віків, як дикий лев.

Неначе щось далеке сниться

Із гірким смаком полину.

Чи може спів перепелиці,

Чи може казка про війну.

Ось мати вклякла біля сина,

Хватає коня за стремено,

Кричить: Вернись! Моя дитино,

А камінь тягне все на дно.

Хто ж донесе з віків далеких

Історії прості слова.

Чи шурхіт крил старих лелечих,

Чи ти Асканія Нова?..

Усе так просто в часі сущім.

Вітри свистять. Їх не спинити.

Вони ведуть у час грядущий,

Де буде пам'ять вічно жити.

ОБЛАКА Над степью плыли облака В безбрежности большого неба И сохли россы на цветках, И лето пахло спелым хлебом. В степи мы были лишь вдвоём Движимые горячей страстью И степью просто так брели, И упивались своим счастьем. В твоей косе два василька Безумством нежности манили И Ты была со мной близка, И мы с тобой любовью жили. И всё нам было, нипочём, Нас распирало от гордыни. Мы рядом шли – плечо в плечо, Мы просто были молодыми. В бездонной, синей глубине, У Мире созданным нам Богом, Куда-то плыли облака По океану без дороги. 7 августа 2011 г.

НІЧ Ніч серед степу. Затихли ставки, Щось душу далеке тривожить. Небесна ворожка тасує зірки Їх мільярд на мільярд не помножить. Немає ні дна, ні кінця далині, Лиш Космосу погляд поблідлий, Та хтось з відтіля усміхнувся мені – Невідомий зовсім і безрідний. А я все гадаю: То хто ж то такий Може мати Геракла Алкмена?.. Посилає вітання з далеких віків Із космосу в душу до мене: «Чи може Юпітер, один із Богів. Син Кроноса й матері Реї? Гукає з далека: Земляни! Привіт! Усі. І великі й плебеї. Можливо то батько богів Океан Річок і озер прародитель. Хвилює пізнання не бачений стан. Душ наших вічний цілитель. По небу нічному пливе Волопас Осідлавши небесного воза, А ворожка ворожить і котиться час, Тасує в майбутнє прогнози». Тільки Геліос спить утомившись за день Брат нічної богині Селени. Та ось і світанок. Як Дзвоник: Дзинь-дзень Усміхнулася Еос до мене. І вже ночі нема, і ворожки нема, Що зірками мені ворожила. Десь темінь пропала. Сумна і німа, З якою вночі ми дружили.

МОЄ Сиджу один у парку на стільці, Про щось своє, вже прожите сумую, Вербовий прутик в мене у руці Я ним на стежці кренделики малюю. А навкруги вже вечір. Сутеніє, Легенький вітер листям шелестить, І все живе неначе ціпеніє, І час незмінно у віки біжить. Все завмирає, темінь настає І дивним сумом душу огортає. Я відчуваю – все ж оце – моє, І смуток цей думками відганяю. Та раптом десь із дерева: Тьох-тьох, Трель солов'їна світом полилася. Неначе каже: Ми з тобою вдвох, Твоя душа з моєю заплелася. А й справді. Може й заплелась, Із таїнством любові споріднилась. Я довго слухав. Пісня все лилась. Трель солов’я коханням засвітилась. І сум мій зник. Усе було, як в сні, Відлунням радість по землі котилась, І дивне щось ввижалося мені, І я благав, щоб людям добре жилось.

                                   ВСЕ ДО СЕРЦЯ   

                              На леваду піду за село,

                              А там світу... Не обіймеш.

                            Все моє. Все до серця лягло.

                             Тут моя назавжди Україна.

                                    Із туману село постає.

                         Все рожеве від раннього сонця,

                               І душа все побачене п’є,

                         Й заглядає дитинство в віконце.

                           А село?..  Як вітрильник пливе.

                            Все в садах, посеред океану.

                            Таке рідне й назавжди живе,

                             Випливає в рожевім тумані.

                                    Це ж Вкраїни моєї вся суть.

                                Від Трипілля, учора і нині.

                               Тут потомки народів живуть,

                              Що творили нам всім Україну.

                                      Тож шануймо, Українці, село.

                                Нашу Матір прадавнього роду,

                               Щоб воно для нас завжди було,

                              Щоб давало джерельну нам воду.

                                    Щоб хліба колосились в степах

                                    І пахла земля чебрецями,

                                 Щоб любов лиш була на устах,

                                 Щоб любили Вкраїну, як Маму! 

                                                   МОЯ КРИНИЦЯ

БЕРЕЗИ Берези плакали весною У тихий вечір у гаю І витікав з них сік сльозою На душу вражену мою. Неначе кров:прозора, чиста Стікали соки по корі. Краплини капали намистом, Стогнали вітри у горі. Хтось гострим лезом рів накреслив По цій, не займаній красі І кров стікала кожну весну, І сік пили прохожі всі. Й ніхто ніколи не подумав, Що у Берези є душа І хтось ціну за сік десь «тлумив» Мораль продавши за гроша. Берези плакали весною. Люди байдужими були. Не переймаючись сльозою З берези сік, як кров пили.

                                                       Виктор Бойко 

 НЕПОГОДА Мчатся тучи над крышей, Мчатся рваные. В клочья. Это буря жестоко дышит Тёмной, ненастной ночью. Блещут молний густые всплески, Раздаются раскаты грома, И мечутся тени как бесы По стенам ночного дома. Демон молний играет светом, Видно как тополь гнётся И кто-то сердитый в небе Громами из нас смеётся. Гудят провода со свистом В тревожном своём забвенье И где-то там волны на речке Прессуют холодную пену. Всё живое от страха сникло Перед грозной игрой стихии И сердце тревожно бьётся Пугая судьбу аритмией. Ты зачем нас пугаешь. Лето. Ну чего ты так грозно дышишь Что ж шалишь ты холодным светом, И грохочешь небесной «крышей»? Ну, пожалуйста! Дай покоя. Пусть детишкам спокойно спится. Не пугай нас судьбой чужою – Лучше сон нам пусть добрый снится. 26.07.2011 18:15