Вірш до душі

і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар.

ще вона часом лякала його найгіршим:
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші.
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав.

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста.

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало.
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало.

І ще один.... будь ласка, не вір нікому, коли виходиш на вулицю, навіть якщо здаються вони рідними чи смішними. вчора вони штовхаються, сьогодні вони цілуються, завтра вони стріляються, чи варто бути між ними? будь ласка, не слухай тих, хто роздає тобі обіцянки, не дає самостійно думати, не дає самостійно дихати. після них на чітких картинах залишаються тільки цятки, через них замість гасла "тільки ти" залишається згасле "тихо ти".
ті, які найгучніші, не завжди живуть шалено, ті, що пливуть, як пливеться, зникають першочергово. будь ласка, дивись уважно, коли ідеш на зелене. будь ласка, дивись уважніше, коли ідеш на червоне.
і що би ти не побачив, кому би ти не повірив, простеж, щоб солодкі звуки не стали гірким напоєм. ніколи не будь ніяким, ніколи не будь помірним. будь ласка, не йди за ними — хай вони ідуть за тобою. і вона так щоранку до себе і говорила: "я ж пішла дуже тихо, не грюкаючи дверима, не збираючи навіть речі, не те що квіти. він, можливо, моєї втечі і не помітив.
Я ж своїми ключами всі замки зачинила, не писала йому повідомлень і не дзвонила. в коридорі моє пальто і осінні туфлі. він, напевно, досі чекає мене на кухні.
загубив, мабуть, номер і довго чомусь шукає. я тому телефон ніколи й не вимикаю. ми ж і досі один для одного стільки важимо. він, напевно, просто не знає, що я ображена.
він же знає, що треба обом нам поворухнутися. точно знає, що я готова вже повернутися, що від нього залежу знає якою мірою". і отак говорила. і, звісно, сама не вірила. #Таняпише #ТетянаВласова
#архів