Начало дня идет от света...
Живое тянется к теплу.
А сердце снова просит лета,
Противясь костности и злу.
Цветок протягивает чашку.
Всем солнца хочется сполна.
От самой маленькой букашки
До исполинского слона.
Мы ищем с жадностью приметы,
Куда бы нас не занесло.
По тем приметам видим лето
И долгожданное тепло!

Вишивала мама.Вишивала.
Затишок шукала для дітей.
Вечорами ніжно нам співала,
Нині не знайдеш таких пісень.
Дивом неземним снувала нитка,
І в узор впліталися слова.
Хмарками рожевими дитинство
В тихе надвечір"я відплива.

ПРИСПІВ:
Як плин ріки,
Біжать роки.
Та затишком домашнім у родині
Твої,матусе,служать рушники,
На покуті зоріють,як святині!

А життя нуртує звичним бігом,
Переходять радощі у біль.
Ті стежки,де ти ходила,снігом
Заховала сива заметіль.
Із роками зроблено немало,
В свято ми зберемось по весні.
Пригадаєм,як ти вишивала,
Про любов співаючи пісні.

ПРИСПІВ.

Называлась-моя половинка,
Моя радость,любовь навсегда..
Появилась в глазах где-то льдинка,
От которой пришли холода.
Видно,сердце надломленно круто
Обратилось в глубокий обрыв.
В каплях яда стекают минуты,
Отчужденно  наш ум обнажив.
И душа от обид омертвела,
И ложится под сердце тоска...
Караваном случайным и белым
В неизвестность  плывут облака.

Лице доріг завіяв перший сніг...
Дитячий сміх...Дорослому тривоги.
Чекає рідна мати на синів.
Та,мабуть,їх затримали дороги.
Душа її вразлива,мов струна.
І від людей не приховаєш сльози.
Даремно тільки липнеш до вікна,
Бо холод всі шибки вже заморозив.
         ПРИСПІВ:
А ніч карбує по вікні
Якісь химерні квіти.
Хоча б дізнатись уві сні-
Коли приїдуть діти?
Зимові сни.Тривожні сни...
Як ті,химерні квіти!
 
Під снігом шлях.Завіяло стежки.
В печі тепла і в хаті світла мало.
Ти  свіжий хліб і чисті рушники
Завжди нам досвіт сонця подавала.
Вже котрій день на землю пада сніг.
Байдужий сніг сховав низи і схили..
Ти помолись,матусе,за синів,
Щоб в пізній час вони з путі не збились!
        ПРИСПІВ.

Розкажи,якщо серце не спить:
Як живеться?Погано,чи добре?
У той час,як притихли сади
І ліси,що сховались за обрій.
Білий сніг проковтнула пітьма.
Зник мороз,бо немає вже сили.
Скоро втратить погрози зима
І образи,які ми носили.
Та й відступить з теплом довгий гніт.
Свіжий вітер розвіє печалі.
Ти побачиш цвітки перші з віт
І зелені,розніжені далі.
Оживе все від довгого сну.
Кожен птах відшука собі пару...
Ти чекаєш,я знаю,весну.
А вона прилетить незабаром!

Відгомоніла радість за вікном...
Не загасай, надіє промениста!
Дозволь мені лишитись твоїм сном,
Чи спогадом весни зеленолистим?
Горітиму у пізньому саду,
До самого,що є в житті, останку.
Краплинкою  туману упаду,
Щоб дотик твій відчути на світанку.
Ці почуття незримі і без меж,
Їх рідко у житті знаходять люди.
Я розумію серцем-ти підеш
У далечінь..Зоріти завжди будеш!

-Чи всі жінки у вас нахаби?-
Спитав її без тіні зла,
Коли мене в циганський табір
Крута стежина привела.
У лузі коні буйногриві
Щипали жадібно траву.
Гадав,з циганкою щасливий
Вік безтурботно проживу!
Ми цілувались до світанку.
Десь соловей співав між віть.
-Наворожи мені,циганко,-
-П"янкого щастя на сто літ!
Вона ж у відповідь сміялась.
В шатро своє майнула знов.
-Як спалах блискавки,-сказала,
-Іспопелить тебе любов!
Ти не захочеш їсти,спати,
Як не пристанеш в табір жить.
В циганку легко закохатись,
Циганку важко розлюбить!

Та женщина все время улыбалась.
Я посмотрел и не узрел ошибки:
Красивая улыбка получалась,
Похоже,очень шла к лицу улыбка!
Вот так и мне-веселым быть хотелось,
Петь и плясать,разбрасывать червонцы,
Чтобы земля безоблачно вертелась,
И в каждый дом заглядывало солнце!

Спливає день моїх тривог...
Та вечір видався на диво.
Вечеря з свічкою на двох,
Як діамант,вважай,красивий!
Не казка це і не кіно,
Не просто з хмарами літаю.
А ми бурштинне п"єм вино.
Й посвяту віршем я читаю.
Лишень очима натякни,
Усим єством спішу до тебе.
В коханні душу відчини
Чарівним ангелом із неба.
Зізнаюсь,серденько,повір,
Я ще не був таким щасливим.
В твоїм цілунку стихнув вірш,
Такім солодкім і цнотливім.
Хай не не додасть сердечних мук
За те,що трапилось завчасно:
За келих той,що випав з рук
І свічку ту,що вже погасла!

Лугова зозуля в журавля спитала:
-Чом у вирій пізно,друже,відлітаєш?
Та й у край заморський,знову ж, не зі мною,
На Вкраїну линеш ранньою весною?
А журавлик мовить:"На те божа воля.
У краях чужинських не шукаю долю.
Хай стрункі там пальми й гарні кипариси,
Покружлять вертаюсь я над рідним лісом.
Я навік зріднився із рікою в лузі,
Де сади знайомі,як з дитинства друзі.
Рідний край для мене,де батьківська хата,
Де я народився й покохав крилатим!