Пізнє прозріння

То смеркається, то світає...
Час продовжує власний біг.
А матуся усе чекає
Нас із мандрів на свій поріг.
Вічно в клопотах хилить спину,
Пироги невтомно пече.
І краєчком, бува, хустини
Витира сльозину з очей.
Ми ж у свята батьків вітаєм
Легким розписом телеграм.
Рідко списуємось листами.
І не балуємо рідних мам...
Знову сонце за обрій сіло.
Мало вогників на село...
Це дитинство мені наснилось,
І прозріння нарешті прийшло.
Не виходить лікті кусати,
На листи проставлять печать.
Відійшла на спочинок мати,
Бо втомилась дітей чекать.