Буде боляче

Історія нічому не вчить, історія може тільки надихати. Такою максимою щодо історичного матеріалу «Наступна республіка» керується з самого початку свого існування. Перенасичення української правої політики історією – це проблема, яку важко не помітити.

Будувати свій політичний світогляд на історичній минувшині небезпечно хоча б тому, що існує великий ризик опинитись поза актуальним контекстом. Однак, в українських реаліях існує ще одна вагома причина відмовитись від надання історії завеликої ролі. Українська історія відверто погана.

Наш національний історичний міф збудовано на прикладах героїчного і відчайдушного спротиву. І цей спротив, безумовно викликає повагу. Козацькі повстання, гайдамаччина, визвольні змагання 20-х років, боротьба УПА – ці приклади зворушують і вражають. Але якщо бути відвертими до кінця, то перед героїчним спротивом і неймовірною жертовністю, ми завжди знайдемо приклади вкрай невдалих політичних кроків, які і ставали причиною безвиході, яка коштувала великої крові найкращим синам нації.

Це явище дуже вдало описав пан Корчинський, порівнявши українську історію зі старозавітним епізодом, в якому Яків боровся з Богом, що явився йому в образі янгола. Дотепер невідома причина цієї боротьби, але її відчайдушність вразила навіть самого Творця.

Така сама безглуздість і відчайдушність властива і всім героїчним сторінкам української історії.

Хоча козацькі повстання мали вагоме соціальне, національне та релігійне підґрунтя, вони все ж вражають своєю твердолобістю. Будь-які конструктивні спроби найсвітліших постатей української історії тієї доби виграти реальні політичні дивіденди для козацтва та православної шляхти в рамках однієї з наймогутніших держав тієї доби – шляхетської республіки Річ Посполитої – брутально ламались бездумним напором «селянсько-козацької» черні, яка в результаті виносила на політичні вершини найбездарніші та найогидніші особистості.

Яскравим символом тієї епохи слугує образ українського Лівобережжя. Колонізовані українцями-русинами під проводом князя Єремії Вишневецького абсолютно дикі землі перетворювались на економічний центр регіону зі столицею в місті Лубни. І за кілька років вони, фактично, повернулись до свого первозданного вигляду зусиллями повсталого селянства та козацтва. Тож тепер, замість того, щоб насолоджуватись готичною архітектурою замків, палаців та костелів Лубненщини, ми насолоджуємось галушками, екскурсіями в Диканьку та відвідинами Сорочинської ярмарки.

Не менш драматичною є історія Коліївщини 1768 року. Польська шляхта повстає проти російського ставленика на троні, одразу після чого жителі східних регіонів країни заявляють про утиски своїх культурних особливостей і за фінансової та матеріально-технічної підтримки Росії починають збройне повстання. Читаючи цю історію не завжди одразу розумієш – мова про гайдамаків чи ДНР/ЛНР? Однак, схоже, Росія в результаті брутально злила і тих, і інших.

Що вже казати про те як боротьба залишенців в Холодному Яру стала можливою після «героїчного» повстання проти гетьмана Скоропадського. Звичайно ж, Петлюра довго в Києві не затримався, поступившись місцем більшовичкам. Які були причини повстання? Невдоволення темпами аграрної реформи гетьманського уряду (соціалісти обіцяли все і одразу) і «зрадницька» грамота про федерацію з уже неіснуючою білою Росією, яку гетьман видав, як дипломатичний крок для зближення з Антантою, що уже здобувала перемогу на Західному фронті Першої світової війни.

Про неймовірну історію Генріка Юзевського ми згадували не так давно. Поляк, який добрячу частину свого життя присвятив українському питанню, розбудовуючи українську Волинь, ведучи просвітницьку діяльність, сприяючи розвитку української церкви, був об’єктом ненависті як польських, так і українських націоналістів. В той час, як Юзевський витягав українських діячів з соціального дна та ставив їх на відповідальні посади в регіоні, ОУНівці не гребували проводити спільні акції з місцевими комуністами проти польського діяча. Про подальшу героїчну діяльність ОУН та, як наслідок, УПА, зайвий раз згадувати не будемо.

Український Яків не просто боровся зі своїм янголом, він вбивав його щоразу, як той з’являвся. Вбивав з маніакальною жорстокістю, ще до того, як янгол встигав промовити своє слово. Ця українська фобія щодо всього не одновимірного, всього величного, конструктивного, раціонального просто вражає.

І звичайно ж, ці рядки написані не для того, щоб засудити українську історію, кинути камінь в діячів минулих років. Це б суперечило задекларованому нами ставленню до історії. Ці рядки мають значення лише в контексті сучасності. Адже ми не втомлюємось повторювати : «Україна – це не історії про минуле, Україна – це плани на майбутнє».

А майбутнє перед Україною відкрилось цікаве. Можна навіть сказати безпрецедентно цікаве. Адже, революція та війна на сході чи не вперше поставили Україну на правильну сторону історії. Україна – націоналістична Україна – стала вістрям євроатлантичної цивілізації.

Невже українська нація виявилась не готовою до такого повороту подій? Націоналістичний сентимент до повстанської боротьби пригніченого та знедоленого народу – явище настільки складне та цікаве, що його варто вивчати не політологам та соціологам, а психоаналітикам.

Піднісши червоно-чорний прапор революції серед вогнів боротьби українського народу за вільне майбутнє, український націоналіст зійшов на нову вершину і перед ним відкрились безмежні горизонти. Ось воно – вільне майбутнє.

Ганебна радянщина з її архаїчним політичним класом комсомольців і червоних директорів – позаду. Кримінальній диктатурі загнано осиковий кілок в груди. Попереду – новий рівень політичної боротьби, нові ідеї, нове бачення. Попереду – Українська республіка. Безмежні горизонти цивілізованої реалізації виплеканих в мріях і сподіваннях консервативних і революційних політичних ідей та світоглядів. На заваді стоїть лише купка нікчем, таке собі політичне непорозуміння, мул, що піднявся на поверхню після бурхливих подій революції. Але що вони проти волі нації? Дріб’язок.

Націоналіст поглянув на ці безмежні простори та блискучі перспективи, розвернувся і заліз назад в свою тісну, але таку затишну раковину безперспективної і безглуздої повстанської боротьби. Він призначив кривавим диктатором ту політичну посередність, що опинилась на чолі держави, як наслідок постреволюційного вакууму, та повернувся до звичних схем відчайдушної боротьби з кривавим режимом. 

Схоже, що черговий раз в українській історії ми стаємо свідками фатальної помилки. Націоналістичні сили помилились в своїй оцінці революційних та постреволюційних подій. Суспільну підтримку націоналістичної риторики та, головне, націоналістичної активності в гарячі дні революції, самі націоналісти сприйняли як визнання їх поглядів з усім їх історичним багажем старого радикального повстанського націоналізму та дещо мазохістського героїзму.

Натомість революційне українство відкрило для себе всю красу національної самоідентифікації. На революційних майданах українці відчули і оцінили дух національної солідарності, самоорганізації. Відчули і зрозуміли суть української національної ідеї – боротьби за права та вольності. Українці прийняли той націоналізм, який став рушієм світових політичних процесів новітньої історії. І українці захотіли збудувати нову національну державу, як спільну справу вільних людей.

Нація в особі її найпрогресивніших представників, які і приймали найактивнішу участь в зимовій революції, жадала побачити достойну політичну альтернативу від правих націоналістичних сил. Дійсно реформаторську, по своїй суті, політичну платформу, яка б цілком відповідала революційному духу.

Ми очікували, що робитимемо вибір між політичною посередністю в особі Порошенка-Яценюка та реально достойною правою альтернативою. Але націоналістичні сили нації такого вибору не дали. Натомість занурившись з головою в світ своєї фантастичної боротьби та розбавивши свої ряди такими персонажами як Ляшко чи Мосійчук – який вибір вони лишився нації? Вибір, який адекватним людям робити не хочеться.

Продовжуючи в тому ж дусі буде зовсім не дивно років через 20-30 побачити на вулицях української failed state смолоскипну ходу радикальної націоналістичної молоді, яка поряд з портретами Біласа та Данилишина нестиме портрет того «героя», що кинув гранату під стінами Верховної Ради. І для когось це може здатись великим досягненням в стилі «борня триває», але успіх це сумнівний.

Український націоналізм – надто значне і вагоме явище, щоб поховати його під тягарем історичних травм та комплексів. Сховати українські праві сили назад в глибокий маргінес – надто великий подарунок сучасному українському істеблішменту. Сучасний та реалістичний націоналізм обов’язково відіграє велику роль в становленні модерної національної Української республіки. Але для цього націоналістам треба позбутись застарілої системи координат, десакралізувати українську історію і визнати, хоча б в розмовах між собою, всі ті помилки, які наробили наші героїчні предки.

Це буде боляче, але так треба.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»

Безпредєльщікі

с. Светильня (Киевская обл., Броварской р-н). В центральной части села неплохо сохранилось городище 12-13 вв., оборонный пункт на р. Трубеж. Памятник археологии, охранный статус и всё такое... До недавнего времени городище было не застроено, а сегодня вот увидел, что там строят церковь (?). Может у кого-то есть рычаги, способные остановить этот акт вандализма?

список підприємств, «зниклих»

Голосуйте за опоблок і Росія нам допоможе.
список підприємств, «зниклих» з території Луганської області останнім часом.
- Луганський машинобудівний: вивезений до Росії;
- «Сотий завод»: вивезений до Росії;
- ДП ЦКБМ «Донець», відомий технологією з вирощування кристалів для мікроелектронної промисловості (унікальний у своєму роді): вивезений до Росії;
- Луганський завод гірничорятувального обладнання «Горизонт» - вирізаний на металобрухт;
- «Лугцентрокуз»: виробництво зупинено, відновити його неможливо через низьку напругу в контактній мережі, яка не дозволяє запустити електропечі;
- «Трансмаш»: виробництво заморожено;
- «Луганськтепловоз»: був приватизований російською компанією, з тих пір виробництво зупинено;
- «Поліпак»: вивезений до Росії;
- «Маршал» - вивезений до Росії, на території заводу облаштована рембаза та стоянка для артилерії;
- Луганський трубопрокатний завод: виробництво зупинено, завод вирізається на металобрухт;
- «Вторчермет»: порізаний на металобрухт;
- Луганський завод прокатних валків: частково зруйнований, більшість уцілілих верстатів готується до вивезення в Росію;
- Брянсковскій рудоремонтний завод (в містечку Брянка): повністю розпиляний на металобрухт;
- Чорнухінська база запасу тягового рухомого складу (т.зв. «вагонне депо»): порізано на металом (включаючи вагони та під'їзні шляхи);
- Оборонний завод космічної промисловості «Юність» - вивезений до Росії;
- Луганський ливарно-механічний - порізаний на металобрухт;
- Завод металопрокату «Прокатсервіс» - розкрадений;
- Завод автоклапанів - розкрадений;
- Луганський авіаремонтний завод - вивезений до Росії;
- «ЛугаТерм» - розкрадений;
- Стахановський феросплавний комбінат: порізаний на металобрухт, нібито переплавлений на Алчевському меткомбінаті;
- Стахановський вагонобудівний завод: виробництво заморожено;
- Луганський фармзавод: нібито випускає заборонені медпрепарати.

***

Якби у мене була можливість сказати щось найважливіше кожній людині на планеті, я б сказав: "Цінуйте те, що маєте". Ніколи не знаєш, який поцілунок стане останнім, який докір більше не буде висловлений, яка розмова більше ніколи не повториться, з ким більше ніколи не посперечаєшся і куди більше ніколи не повернешся. Ніколи не знаєш, чим закінчиться чергова історія у твоєму житті, але поки вона триває, цінуй кожен момент, кожну секунду, кожну мить.

***

Почему мы хорошо играем в футбол, но не знаем закон Ома?

Сегодня прочитал что Чикагский университет получил в дар 100 млн долл от братьев Пирсон (асфальтоукладчики) 
А в 2008 г. выпускник университета пожертвовал 300 млн дол своей Альма -матер. А годом раньше вообще некий анонимный благотворитель перечислил 100 млн долл.

Аналогичная картина наблюдается по всем известным высшим заведениями Америки. Традиция жертвовать богатыми людьми огромные суммы именно в развитие образования в США была заложена практически с момента обретения американцами независимости.

Американские олигархи всегда отличались высоким чувством ответственности перед будущими поколениями. В сущности, именно они профинансировали создание блестящей системы высшего образования в США чем, наряду со своими достижениями в бизнесе, и обеспечили процветание своей страны.

Вот некоторые данные по США

Джон Хопкинс (1795-1873) - один из богатейших людей XIX в., торговец и совладелец железных дорог - основал John Hopkins University (16-ое место в рейтинге университетов) и John Hopkins Hospital.

Джон Рокфеллер (1839 – 1937) - глава Standard Oil, самый богатый человек в истории - основал University of Chicago (10-ое место в мировом рейтинге университетов) в 1889 г. Также основал Rockfeller University и Rockfeller Foundation.

Эндрю Карнеги - основатель Carnegie Steel Company, второй по величине богач США после Джона Рокфеллера - пожертвовал деньги на создание более чем 2500 библиотек по всему миру. Основал Carnegie Foundation и Carnegie Mellon University.

Энтони Дрексель (1826 –1893) - американский банкир, партнер Дж.П.Моргана - основал Drexel University.

Корнелиус Вандербильд (1794 –1877) основал Vanderbilt University.

Эндрю Меллон (1855 – 1937) - банкир, бизнесмен, третий по величине налогоплательщик США в 1920-х после Рокфеллеров и Форда - пожертвовал Питтсбургскому университету 43 млн. дол. (в ценах 20-х). Основал Mellon Institute of Industrial Reseach.

Уилл Келлог (1860 –1951) - миллиардер, производитель хлопьев «Келлог» - основал California State Politechnic University и Kellog Foundation.

Ховард Хьюз (1905 – 1976) - авиатор, изобретатель, миллиардер (Hughes Aircraft и Huges Airspace) - основал в 1953 Howard Hughes Medical Institute. Эндаумент института составляет в настоящий момент около 16 млрд. дол.

Майкл Блумберг - нынешний мэр Нью-Йорка, миллиардер, владелец агентства финансовых новостей Bloomberg- пожертвовал 300 млн. дол. John Hopkins University.

Билл Гейтс - глава «Майкрософт», миллиардер - основал Bill & Melinda Gates Foundation. Это крупнейший частный благотворительный фонд мира, эндаумент которого составляет 36 млрд. дол. В частности, Фонд потратил 1,5 млрд. дол. стипендий для талантливых студентов из нацменьшинств и 250 млн. дол. на развитие школ в США.

Уоррен Баффет - миллиардер, инвестиционный гуру, глава Berkshire Hathaway, самый богатый человек мира в 2008-м году - завещал 83% своего состояния (около 30 млрд. дол) фонду Билла и Мелинды Гейтс.

А вот вклад наших олигархов в построение независимости

Р. Ахметов - ( 18 млрд) - футбольный клуб Шахтер

И. Коломойский ( 2.4 млрд) - футбольный клуб Днепр

С. Курченко ( 630 млн)- футбольный клуб Металлист


И. Суркис (270 млн дол) - футбольный клуб Динамо Киев

К. Жеваго ( 1.5 млрд ) - футбольный клуб Ворскла

В. Богуслаев ( 230 млн ) - футбольный клуб Металлург

Н. Шуфрич ( 273 млн) - футбольный клуб Говерла

П. Дыминский ( 170 млн) - футбольный клуб Карпаты

И. Палица ( 82 млн) - футбольный клуб Волынь

Вот и ответ на постановленный выше вопрос

Клясичний український правопис

Ейнштейн чи Айнштайн (реформа правопису)

Мовознавці взялися реформувати український правопис

До нових правил написання слів, вочевидь, доведеться звикати незабаром українцям. Фахівці розпочали роботу над змінами до правопису. Зелене світло їм дав Кабмін, затвердивши новий склад правописної комісії.

Наразі філологи працюють над редагуванням правил написання слів. Щойно зміни апробують у педагогіці й підтримають на державному рівні, їх втілюватимуть у життя.

За роки Незалежності це вже не перша спроба мовознавців провести реформу українського правопису. Досі всі вони були безуспішними. Чому в державі знов повернулись до теми реформування правопису? І які зміни у правилах можуть чекати нас у разі їх затвердження?

Про це ми запитали професора кафедри української мови НУ “Києво-Могилянська академія”, доктора філологічних наук Ларису Масенко, яка ввійшла до нового складу Української національної комісії з питань правопису.

— Що змусило мовознавців узятися до реформи правопису?

— Насправді ці зміни треба було впровадити вже давно. Ще 1999 року над реформою працювала група кваліфікованих фахівців під головуванням доктора філологічних наук Василя Німчука. До цієї групи входили такі мовознавці, як Олександр Пономарів, Ніна Клименко, Іван Вихованець й інші. Після дискусій та обговорень вони підготували проект змін до українського правопису. Цей проект пройшов апробацію. Його розіслали вчителям, журналістам, щоб з'ясувати, які зміни їх вдовольняють, а які — ні. Було визначено поправки, які сприйняли майже всі.

Але тоді впровадження правопису заблокували. Проект винесли на загальне обговорення. До нього долучились російськомовні ЗМІ, які взагалі не мали б права цього робити, оскільки послуговуються іншою мовою. Вони стали висміювати зміни, нав'язувати населенню думку, що це не потрібно.

Згодом, у період, коли міністром освіти був Іван Вакарчук, знову була спроба впровадити новий правопис. Але деякі особи зробили все для того, щоб проект заблокували на засіданні президії Національної академії наук. Потім кулуарно змінили склад правописної комісії. І реформа знову “зависла”. Тож хаос у мовленні наших ЗМІ, у науці, видавництвах триває.

— Навіщо запроваджувати зміни до правопису?

— Річ у тім, що 1933 року, коли у розпалі був терор влади проти українців, коли знищували українську інтелігенцію, з ініціативи радянської влади було внесено зміни до українського правопису, який ми називаємо скрипниківським. Цей правопис (над ним працювали філологи під головуванням наркома освіти Миколи Скрипника) був затверджений 1928 року і набув чинності 1 січня 1929 року. Однак проіснував недовго. Через чотири роки з нього вилучили питомо українські норми, оскільки тоді розпочалася політика внутрішньої русифікації української мови, штучного зближення її з російською.

У радянський час ми вже користувалися тим видозміненим правописом. Потреба відредагувати правила постала відразу ж після здобуття Україною незалежності. 1990 року, на Першому з'їзді Міжнародної асоціації україністів з участю знаних науковців з-за кордону, зокрема з Америки та Європи, було вирішено внести зміни до правопису і частково повернутися до правил, затверджених 1928 року. Однак досі цього не зроблено. Я вважаю, що треба затвердити ті зміни, які понад десятиліття тому напрацювала група мовознавців під керівництвом Німчука.

— Про які саме зміни йдеться?

— Мовознавці пропонують повернути закінчення “-и” в родовому відмінку іменників третьої відміни: радости, сучасности, боли, любови. Закінчення “-і”, власне, запровадили 1933 року, однак у більшості говірок і нині чуємо “и”.

Варто відмінювати запозичені слова, які закінчуються на -о, крім тих, які перед -о мають інші голосні. Для прикладу: метро — метра, кіно — кіна, але радіо — радіо (бо є голосний звук “і” перед “о”).

Слід повернути тисячолітню писемну традицію, перервану 1933 року, написання -ія- замість -іа- всередині слів чужоземного походження: індустріяльний, соціяльний, геніяльний.

Маємо писати літеру “и” на початку українських питомих та засвоєних слів перед приголосними “н” та “р”: инший, индик, ирод. А слово “проект” і похідні від нього — з буквою “є”, тобто “проєкт”.

Маємо вживати як нормативні паралельні форми у словах грецького походження на місці th: ефір — етер, Афіни — Атени, кафедра — катедра.

А в загальних назвах іншомовного походження писати апостроф (перед йотованими після губних): б'юро, б'юджет, п'юпітр. І не передавати подвоєння приголосних: бруто, нето, тона.

Слово “пів” у значенні “половина” запропоновано завжди писати окремо від сусідніх слів: пів Києва, пів яблука, пів години (нині пишемо: пів-Києва, пів'яблука, півгодини). Багато уточнень потребує написання загальних іменників та власних назв іншомовного походження. Бо в радянський період усі ці назви в нас упроваджували через посередництво російської мови. Українська мова була позбавлена самостійності. Тому ми кажемо, наприклад, Брейгель (прізвище живописця), бо так у Росії. Але, наприклад, у Німеччині ніхто не зрозуміє, кого маємо на увазі. Там прізвище звучить як Бройгель. Водночас прізвище знаного фізика Ейнштейна там вимовляють Айнштайн. Так би мали писати та говорити і ми. Тобто бажано використовувати форму вимови тієї мови, з якої слово запозичене.

— Але штучно наближені до російської мови форми більшість людей давно сприймає за норму. Як вважаєте, чи захочуть мільйони українців ламати свою звичну мову?

— У нас мільйони людей і суржиком послуговуються, то невже це підстава його визнати нормою? Саме поняття “літературної мови” позначає оброблену, унормовану форму національної мови. Саме раціональним внормуванням мови фахівцями наш час відрізняється від давніх епох, коли мови розвивалися суто стихійно.

Ці зміни потрібні. Наголошу, що декілька років ми матимемо перехідний період: новації впроваджуватимуть поступово, правильними будуть обидві норми. Зрештою, багато засобів масової інформації вже використовують низку колишніх норм — зокрема, кажуть: “радости”, “любови”, “індустріяльний”, “соціяльний”. А деякі взагалі повернули правопис 1928 року.

Не треба боятися тих змін. До речі, у деяких країнах вирішували і значно складніші проблеми. Наприклад, коли Ататюрк европеїзував Туреччину, то змінив арабське письмо на латиницю (що значно складніше) і домігся масового повернення в мову тих тюркських слів, які давно були витіснені арабськими. Він сказав мовознавцям, які просили кілька років на впровадження змін: “Ні, ви зробите це за кілька місяців, інакше ми не розпочинатимемо цієї реформи взагалі”.

Наталія ВАСЮНЕЦЬ