У результаті аналізу висловлювань офіційних представників Євросоюзу, керівників європейських держав, заяв посольства США в Україні та особистого спілкування з дипломатами я спробував скласти список вимог, які Євросоюз і Сполучені Штати висувають до України:

- відновлення постачання електроенергії в Крим і фактичне визнання приналежності Криму Російській Федерації;
- закріплення в Конституції України особливого статусу ДНР і ЛНР, прийняття закону про проведення виборів в органи влади ДНР і ЛНР, фінансування ДНР і ЛНР за рахунок державного бюджету України, безумовне звільнення бойовиків ДНР і ЛНР від кримінальної відповідальності;
- визнання російської мови державною та переведення діловодства в державних установах Сходу України на російську мову;
- ліквідація в Україні нагляду за дотриманням законності суб’єктами публічного права (державні службовці, депутати органів представницької влади, керівники підприємств і організацій, що фінансуються за рахунок державного й місцевого бюджетів);
- заборона органам прокуратури здійснювати захист прав і свобод громадян;
- пряме підпорядкування суддів адміністрації президента з забороною будь-якого контролю за діяльністю судів з боку інститутів демократії (парламентський контроль і т.д.);
- пряме підпорядкування кримінальної юстиції адміністрації президента з забороною будь-якого контролю за діяльністю органів прокуратури з боку інститутів демократії (парламентський контроль і т.д.);
- максимальне ускладнення надання громадянам правової допомоги, нівелювання діяльності правозахисних організацій.

Перелік є далеко не повним, оскільки «західні друзі» його постійно доповнюють, висуваючи все нові й нові вимоги.

Нічого дивного в цих вимогах немає. Росія залишається для Європи стратегічних партнером і найголовнішим завданням зовнішньої політики Євросоюзу є не допустити погіршення відносин з Російською Федерацією на віддалену перспективу. А політика, згідно з європейськими традиціями та європейськими цінностями, – це мистецтво компромісу.

Наскільки це мистецтво є ефективним, свідчать усілякі «мінські домовленості» та «нормандські формати», завдяки яким європейські лідери досягають компромісу з Росією, поступаючись інтересами не своїх виборців, а сторонньої держави.

Але торгувати чужим суверенітетом можливо лише тоді, коли на чолі держави, яка є полем компромісу, перебуває скомпрометований авторитарний лідер. З одного боку він має підтримувати в країні суто феодальні порядки, не допускаючи розділення влади на незалежні гілки та проведення буржуазно-демократичних реформ (оскільки в такому разі усілякі «мінські домовленості» будуть просто неможливі), а з іншого – бути керованим, тобто достатньо скомпрометованим і залежним від підтримки Заходу.

Тому так багато коштів «західні друзі» виділяють на ліквідацію в Україні прокурорського нагляду за дотриманням законності чи внесення змін у процесуальне законодавство, які унеможливлюють захист прав і свобод українських громадян. Благо, в Україні вистачає галасливих і жадібних «громадських активістів», що за кілька тисяч доларів готові прийти під Верховну Ради та жбурляти помідори в членів парламенту, які не хочуть приймати закони, що знищують паростки громадянського суспільства. Або зрання до вечора рекламувати міжнародних аферистів, просуваючи їх на відповідальні посади в правоохоронних органах.

От тільки над наслідками такої «громадської діяльності» мало хто замислюється

«БЕРЕГИТЕ РОССИЮ»

Дивні українці.

Їх так безсоромно і століттями продає власна «еліта», що вони навіть не помічають буденність навіть не державної , а національної зради.

Подивіться уважно на це фото.

Що відбувається?

Буденність: Кучма, який віддав Єльцину Чорноморський флот за хабарну участь у газовій корупції Кремля, приїхав до Путіна відкривати помпезний імперський «Центр Єльцина». А що нам з того, коли завдяки зраді Кучми у 90-х, яку ми проковтнули ще тоді, сьогодні Росія окупувала Крим? Нас вже вмили кров’ю на Донбасі? А ми все одно, мов зомбі, не бачимо альтернативи Мінському ярму, про яке від нашого імені домовився Кучма зі свої хазяїном. Що нам з того, що він поїхав лизати п’яти не лише Путіну, а всій його зграї, що готова розірвати на шматки нашу Україну? Прибув туди, куди не з’явився жодний зі справжніх друзів України, європейських та американських, які солідарно допомагають нам вижити. Поїхав не сам, а харкнув на заборону повітряного сполучення з агресором і повіз власним літаком на васальний поклон усю свою рідню у трьох поколіннях.

Буденність: Пінчук, що ховається від камер на задньому плані теж тут, де «бережуть Росію», і не сам, а з дружиною і дітками – теж біля монарших п’ят хана московської орди. Адже всі його «€$и», разом зі скупленими західними відставниками типу Кваснєвського та дипломатами, підгодованими кешом, і навіть монополією на розподіл в Україні західних грантів – то звичайний камуфляж. А от російське дике корупційне поле – це, як казав Жиглов: лежбище, логово клану Кучми-Пінчука. Звідси Кучмі дали ярлик на правління і пограбування України, тут його разом з Пінчуком та їхнім бізнесом бережуть і пестують, тут сховані їхні кощеєїві яйця, за які міцно тримають сталеві пальці чекістів.

Буденність: хрещеного батька української корупції – Кучму та його бухгалтера-касира – Пінчука, російські вельможні длані поблажливо поляпали по щічкам. Є за що. Адже саме вони, навіть після Майдану примудрилися на заміну Януковичу з Азаровим поставити над українцями шісток свого клану: Порошенка з Яценюком. І те що ці легені поки що самі не приповзли до московського трону і на СЛОВАХ навіть дозволяють собі патріотично хорохоритися, то просто не отримали команду. Адже за їхнім політичним акторством для західної і української публіки лише сліпий не помітить чітке виконання московських наказів: це і шлях до конституційної узурпації влади, це і Мінськ, це і руйнація економіки, це і цементування корупції, це і водіння за ніс Заходу, це війна і провокації проти патріотів і добровольців, це і фальшування виборів, це і безкарність вбивць Гонгадзе, Небесної сотні, безкарність зрадників Криму, Іловайська та Дебальцеве.

А хто збереже Україну?

Дивні українці.

P.S. За цим посиланням - http://www.vesti.ru/doc.html?id=2691158# - Ви зможете побачити репортаж про російське політичне шоу, у якому взяла участь вся родина Кучми і Пінчука у повному складі. Шоу, що збудовано довкола єльцинського заповіту: «Берегите Россию» (промови і Путіна, і Медвєдєва, яким разом з дружинами несамовито аплодували і Леонід Данилович, і Віктор Михайлович). Шоу, яке висвітлював ніхто інший, як Дмитро Кисильов, давній друг родини Кучми-Пінчука, що допомагав їм на ICTV тягнути у владу Януковича.

Немец в Кремле
Когда Саша Рар назвал свою книжку о Путине "Немец в Кремле", многие думали, что это всего лишь образ. Но в каждом образе хранится своя бесценная информация. 
Эта информация связана с тем, что настоящего питерского паренька Володю Путина офицеры Штази задушили шелковым шнурком во время встречи с информатором в Дрездене - и заменили своим человеком, призванным сообщать в Центр планы КГБ СССР относительно руководства ГДР и МГБ ГДР. Маркус Вольф считал эту замену одной из лучших своих операций, но не сообщил о ней ни Эриху Хонеккеру, ни Эриху Мильке. Вольфу нужен был действительно свой человек. Свой в доску. 
С возвращением в СССР у офицера Штази все стало складываться лучшим образом - тем более, что теперь его карьерному продвижению содействовал сам шеф Штази. Но тут произошло невозможное: рухнула Берлинская стена, а с ней - Штази, ГДР и надежды на спокойную пенсию и новый "трабанд". Офицер застрял в чужой стране, среди непонятных бессмысленных людей, предавших его социалистическую Родину.
Маркус Вольф, с которым он встречался в последний раз в начале 1991 года на бывшей конспиративной квартире Штази в Камергерском переулке, дал ему чёткое задание: отомстить. Страну, которая уничтожила ГДР, должна была постичь участь ГДР. Точка. 
С Советским Союзом у них все получилось легко и быстро. А вот Россия...Россия никак не поддавалась. Для того, чтобы развалить Россию, пришлось стать её президентом - но и этого оказалось недостаточно. 
Тогда он стал придумывать конфликты. Начал с Грузии, продолжил в Украине, теперь вот - Турция. Он все время ищет корабль, при столкновении с которым Россия даст течь и погибнет. Ему все труднее. Он стареет, забывает русский язык, начинает выдавать себя. Вот "удар в спину", Dolchsto von hinten, знаменитый немецкий политический термин, который он запомнил ещё с уроков истории в дрезденской начальной школе. Так мог бы сказать Гитлер. Ну, в крайнем случае, Хонеккер. Но не Путин. 
А он и не Путин.
Как его зовут на самом деле, знал только Маркус Вольф. Ну и ещё пара офицеров в отставке, мирно скончавшихся при невыясненных обстоятельствах. Один из них перед смертью рассказал эту фантастическую историю случайно встреченному в берлинском парке представительному молодому человеку, своим открытым лицом и доброй улыбкой напомнившему ему офицеров КГБ, с которыми он так хорошо работал и выпивал в лучшие годы. 
Молодой человек, конечно же, не поверил в этот старческий бред. Да и прогулка его была короткой, он был очень занят - писал книжку о новом президенте России, сроки поджимали.
Но именно после этой прогулки он назвал её "Немец в Кремле".