Для чого потрібні зміни і чи взагалі вони потрібні?

  Цікаве питання та на нього відповідь проста «НІ», а за нею триває пояснення  довжиною у все життя. Якщо кохаєш, то довіряєш як собі і приймаєш з усіма недоліками, якими б вони не були. Якщо обираєш собі саме цю половину, то навіщо з неї щось виліплювати? Спільне життя вас обох притре, один до одного, і тільки та половина тебе підтримає і допоможе.

  Навіщо змінювати те, що приймаєш яке воно є. Воно бездоганне, створене саме для тебе і немає чого просити чи радити щось у собі змінити. Бо тоді це вже буде щось тобі незрозуміле і непідвладне. Воно і само не побачивши підтримки, якої прагне, перетвориться на щось не контрольоване і тоді наслідки можуть бути непередбачувані. Не лише ти, а і ніхто їх не  передбачить.

  Коли щось не задовольняє, то варто тішитись тому, що виходить натомість. Можливо, саме цього і прагнули. А якщо і ні, то треба запитатись: «чи потрібна допомога», можливо її і не потрібно, просто ти не розумієш, яким має бути результат. Яким би він не був, він піде лише тобі на користь, бо це - твоя половина, і собі вона не буде шкодити. Своєю довірою і вчинками ти даєш зрозуміти, що на тебе можна в будь-який момент розраховувати. Тож не змучуйся довіряти і робити все на благо своєї половини.

  Саме розуміння того, що ти існуєш в суспільстві і знаходишся в (навіть не пошуці), стані невідомості, змушує замислитись і передбачити, що ніщо не вічне. Тому ти живеш так як змушує суспільство і ті, від кого ти залежиш. З яким полегшенням пускаєшся вплав від берега, побачивши гавань до якої можна пристати. Ніхто тебе не зобов'язує там лишитися. Ти вибираєш. І вибиратимеш до мого часу, коли знайдеш ту гавань, до якої лежить твоє серце. А далі вже не потрібні засоби пересування, бо тебе несе внутрішня сила назустріч щастю. І не варто мінятись, бо тебе приймають і люблять без змін. Саме тебе, і не вимагай ще чогось, в придачу. Бо у тобі, саме у тобі гостро стоїть необхідність.

Дивно, але це так.

Щось розбилось...
На малесенькі скельця, які засіли в мені і боляче ріжуть тіло і душу.
Їх безліч і всі вони безликі, як і думки про тебе.
Болить...
Хочу забути, хочу навчитись жити без тебе...
Не можу...
Безвихідь.
Забрала всі свої речі. Тепер в твоєму домі ніщо про мене не нагадує. Там пусто, як і в моїй душі...
Я так цього хотіла... Я залишила тебе... Я пішла своєю дорогою незважаючи на твої почуття.
Чому ж тоді так боляче...
Ти мені пробачиш?!!
Я сама себе покарала більше ніж ти можеш уявити.
Не треба жалю, не треба згадувати все що нас пов’язувало.
Розбились всі спільні плани на майбутнє..... нема майбутнього. Разом точно немає.
Ми в ліжку: я, два червоних яблука і телефон.
Годинник пробив двічі... Яблука закінчили своє існування... Телефон мовчить.... А я існую.
Тихенько існую у своєму ліжку і ніхто навіть уявити не може як мені боляче.
Завтра... Буду жити завтра, а сьогодні я мертва і нічого мене не обходить.
Ранок прийшов без мене, він пройшов крізь моє тіло і....
Я ще жива!??

Багато доріг... І кожна кудись веде... На рівні підсвідомості розумієш, що не все в житті відбувається саме так, як хотілося б, а інколи навіть так, як зовсім не хочеться....
Так... Він любив її-вона нагадувала йому останній подих подих того дня...
Так, його манила її неосяжність, адже через неї можна встигнути стільки всього відчути!
Так, вона зовсім непомітно переплітала ниточки "вчора" і "сьогодні"...
А що буде завтра!?
Все пролетіло швидко, надто швидко!... Майже за зразком світла від машиних фар...
Йому не вистачало кисню-тоготеплого спогаду...
Він навіть відчував її пристуність- весь простір навколо був наповнений чимось "тепло-солодким", і тому все його дихання виражало єдину ностальгію...
Ось він - останій відтінок прожитого літа!... І він шукав його між листочками, які нагадували просто осіннє море...
І тепло-тепло!... Море радості, щастя і ще чогось такого, що притягувало його туди... він не знав..Але хіба можна пояснити все, що ми робимо в житті? Ні!!!
Вони дорослішали, а мости залишались незмінною константою, які зєднюють безліч доріг..."завжди"...
Між ними блукало щастя, а він шукав його у теплих листочках...хай навіть осенні....
І втішила єдина думка:все на краще! Фортуна сліпа...
Він знав, напевне що більше не побачить її, тільки спогад може бути його очима у світ.
Він блукав мостами, але не знаходив дороги...
І лише відчував, що йде туди, де серце мріє бути, бо він дивився її очима! Крізь фіолетове скло...
Багато дороріг ... і кожна з них кудись веде....А він шукав її, в своєму останьому спогаді...

Кожного дня понеділок...
Ненавиджу понеділки. Це незавершені справи, припорошені шаром огидних слів, необдуманих вчинків і непотрібних подвигів. Це відчуття вини перед героями вихідних.
Кожен вечір втрачений. Занадто короткий щоб пояснити про втрату почуттів і занадто довгий щоб змиритись з присутністю чужої людини... а зранку знову понеділок....
Не виправдовуйся і не вибачайся, не потрібно, не варто. Це зайве. Слова лише відтягнуть прощання і додадуть ваги гіркого осаду на душі.
Ти і так не зрозумієш, я просто не можу. Кожного разу як вперше, не можу....
Як вкласти все в одну фразу, погляд, подих?
Як не торкаючись відштовхнути, чи відгородити тебе від болю?
Я тебе захищаю, не бійся я піду тихо. Ти не почуєш, відчуєш лише легке коливання повітря і пустоту.
Мене нема......
Не було, і більше не буде.....
Я буду в іншому місці.
Знову не сама, знову на мене закоханими очима дивитиметься жертва... Безпорадне створіння так і не зрозуміє, поки не стане пізно.
Я мовчу, всередині щось безповоротно рветься брудними і липкими кавалками. Рветься як старе лахміття, як сплетіння павутини, коли ти намагаєшся зрушити з місця.
Кішка проживає 9 життів. Що вона відчуває помираючи вкотре. Біль, втрату, порожнечу? Те саме відчуваю я, віддаючи кожній жертві частину себе. Дарую, мені вона вже не потрібна, на ній її тінь... Я мов кішка, помираю і з’являюсь в іншому місці, одним різким, болючим рухом перегортаю сторінку минулого. Твою сторінку. Ти маєш бути щасливий, ти з’явився в моїй книзі життя.
Я потвора...
Я отримую злорадне задоволення від вашої ненависті. Я поглинаю порами вашу безпорадність і сліпу самотність.
Це мине. Ти як і всі, також забудеш....
Пройде багато часу, але ніколи вже ти не подивишся спокійно на повний місяць і переповнене зірками нічне небо. Там завжди буду я. Ти будеш ховати від моїх очей все близьке і рідне...
Не треба, не варто. Я ніколи не повертаюсь назад. Це нецікаво і боляче.

Я больше не нуждаюсь в твоей поддержке, оказалось не плохо справляюсь сама.
Мне не нужны твои советы, от них и так никакого толка.
Обойдусь без твоего сочувствия и понимания, они и так не искренны.
Каждый раз, говоря: «мне жаль», тебе было действительно жаль, потому что ты осознавала, что не способна разделять ни радость, ни беду вместе со мной.
Ты слишком зашторена любовью и состраданием к себе, вперемешку с «чёрной» завистью к окружающим.
Мне тебя просто жаль. Не чувствую ни злобы ни ненависти, лишь пустоту и жалость, как к неизлечимо больному человеку или глупцу, неспособному осознать, что всё самое хорошее с ним уже произошло и дальше быть уже точно ничего не может.
Чем для тебя была «дружба»?
Бизнес? Исключительно на коммерческом основании;
Ролевая игра? В которой ты обязательно доминирующее звено;
Пустой звук? Который заглушается и поглощается рыхлой почвой равнодушия, так и не создав долгожданное эхо…
Мне надоело подпитывать общий костёр только своей энергией. Растрачиваться на пустоту, которая тебя переполняет, как мёртвую куклу….
И на этом я блокирую безвозмездный кредит доверия к тебе.
Прощай, тебе уже ничего не светит…

Бежать...

Документы, визы, фотографии и прочая муть меня совсем не волновала. Пусть об этом думает тур фирма…

Единственное желание - уехать подальше, где телефон только будильник и часы, где даже язык не родной и люди вокруг – чужие…

Еду одна, вот я в автобусе… ещё чуть-чуть и СМС радостно объявит что я вне пределов своей страны, что уже никто не будет, сигналит ночью под окном и ночевать в машине возле дома с единственной мечтой идиота, доказать что у меня нет права спрятаться.

Как ни странно, но всё стало сразу на свои места. Дошло, что я не ребёнок и могу (иначе никак, я же одна) постоять за себя. Было много времени расставить все на полки, как в аптеке: аккуратно и без права на ошибку…

Уже ночью в Праге, когда возвращалась домой, я поняла от чего бежала.

От себя…

И мне это удалось. Там была не я, во всяком случае, не та я, которая раньше мешала жить. Там была просто весёлая девушка, у которой все в порядке, даже если этот порядок – хаос. Но он под её контролем. Она знала, что будет потом…

И вдруг всё изменилось.

Новые люди, впечатления, страны….. Мне вдруг стало легко и я убедилась что смогу и дальше остаться той девушкой, которая улыбалась на непонятные фразы на чужом языке. Дома будет то же. Я буду улыбаться всем, кто будет говорить мне то, что я захочу или то, что я не смогу понять. Так проще…

Я научусь включать игнор для тех, кто для меня не имеет никакого смысла и чья роль в моей жизни минимальная и в эпизодах…

Новые друзья навсегда врежутся в память, как самые близкие, потому что ТАМ ближе их никого не было. А старые (после жёсткого фильтра) станут ещё ближе и надёжней (пусть их останутся единицы).

Я рада, что всё сложилось так, а не иначе. И понимаю что совет побыть одной, это не закрыться дома, а действительно остаться одной, там где нету шансов встретить знакомых, родных и близких.

Формула для самопонимания……

Сегодня я не спасла страну. Опять не спасла. Опять не смогла. Опять никому не помогла. По независящим от меня обстоятельствам. Ничего, успокаиваю себя, будет завтра, будет позже. Ничего я ещё успею. А это уже что-то. Пища для самолюбия. Это мечта, которая вот-вот сбудется. Мечта побыть Тем, от которого зависит ВСЁ. Которому все поклоняются и ждут его благословления. Это лишь игра в Бога – вершить судьбы людей и наказывать за содеянное. Вопрос о праве играть отпадает сам по себе – есть закон, есть его преступившие, есть те, кто наказывает.
Постоянная игра в прятки, где водящих больше чем прячущихся.
Мания величия переходит в заключительную стадию – эгоцентризм, - и завтра я стану законом. Буду сама решать, что правильно, а что – нет, буду сама выбирать форму и тяжесть наказания. Я уйду от контроля и начну прятаться, скрываться. Просто из удовольствия. Или куплю снайперскую винтовку и сформулирую свои взгляды на жизнь. И тогда все поймут, что иначе быть не может и не будет.
Мне страшно.
Но больше всего меня страшит то, что мои записанные страхи кто-то воплотит в жизнь и будет счастлив. Тогда я стану пешкой в чужой игре, правила которой сама придумала. Спрятаться, переодеться пешкой и ждать, а если кто-то захочет разменять – снять камуфляж. Победить! Не задумываясь над дальнейшей судьбой соперника. Контратака, шах, мат. И опять я всесильна, опять караю и вношу поправки на будущее. Они хотели украсть у меня счастье, но нет. Я не сдамся, я буду бороться до конца.
Мне страшно.
И как после таких мыслей можно даровать вечную жизнь? Ею можно только наказывать, карать, обременять. И пускай попробуют не принять такой подарок.
А в этот момент какой-то лопух затевает проигрышную партию против системы. Системы, частью которой являюсь я, а значит и против меня. А значит, мы снова поиграем – я в Бога, а он в ящик.
Быть иначе не может, это всегда интересно…. и только тщеславие разъедает изнутри, прогрызает дыры, разрастается….

Ну, вот и всё.Дальше быть уже точно ничего не может.Все узы порваны и всё святое покрыто толстым слоем грязи, отмыть которую можно только кровью, которая обязательно должна струится прямо из середины сердца.Глупо было делать ошибку годовой давности, но именно благодаря случаю я успокоилась. Наконец нашла в себе долгожданный покой – мечта, неосуществление которой уже порядком поднадоело и мешало спать.Стоило ли так долго мучатся? Возможно, я выбрала не самый лучший вариант решения проблемы, но это мой выбор. Мне не подсказывали подружки, не шептал на ухо очередной парень и тем более это не результат обдуманного поведения. Это «экспромт». Сделала, не подумала ;) А может, мне в тот момент просто не хотелось думать. Тем более 4 часа ночи? Кто в такое время думает, да ещё и спросонок? просто дико хотелось в тот момент быть с ним, верить, что раз он приехал ко мне, то больше никого он не хотел видеть. САМООБМАН, но себе я такое прощу ;) Даже не с кем поделится этим счастьем. Все вокруг – чужие. Ну и пусть. Буду одна. в таком случае никто не позавидует, не сделает подлость, не попрекнёт дуростью и ребячеством. А я уж как то сама справлюсь с всплеском эмоций.Беги, Алена, беги. От проблем и суеты повседневности. Так будет лучше. И пускай все думают, что я снова прячусь в свою ракушку, пускай думают, что я жду решения проблем из вне, пускай все думают, как хотят. Я знаю, что от части так оно и есть, НО.... Я из ракушки выйду другая, я буду крепче, рассудительней, умнее и тверже. Я уже никогда не пойду у случая на поводу, никогда не буду слабее остальных, никогда не признаю чужую ошибку своей. Всё, НАДОЕЛО. Я, наконец, обрела в себе стимул жить дальше, не теряя ничего и получая кайф уже от единой мысли, что я это я, а не марионетка, шаги и поступки которой зависят не от меня. Мои, пусть даже нелепые ошибки, будут моими. Мне будет не сложно признать, что я не права, потому что к этой ошибке я дошла сама, и вся вина за неё автоматически падает на меня. Никто не посоветует мне, как поступать, а потом не скажет: „Ну, и посмотри, к чему тебя привело то, что ты сделала”.

Как почувствовать что это он?
Вдруг увидеть, замереть, забыть обо всём на свете и жить лишь мыслью, что он рядом, он мой.
Один умный человек сказал, что это как большая сумка без ручек, которую ты очень крепко держишь, прижав к телу, и не можешь с ней расстаться.
Она как часть тебя самой, которую ты, увы, не можешь бросить, потому что в таком случае тебе ужасно будет её не хватать, и это будешь уже не ты. Все неудобства связанные с такой ношей будут совсем не в тягость, а, скорее всего как неземное счастье, которое дано только раз. Ты будешь ужасно боятся ее потерять, будешь постоянно таскать её с собой и считать это по началу своеобразным кичем, а со временем обязанностью. Бросить? Нет, скорее умереть вместе с ней, так как её потеря повлечёт за собой полное опустошение. Все вдруг потеряет смысл в жизни, и даже самые позитивные вещи уже не будут вызывать искреннюю радость.
Вот так мне объяснили, что такое настоящая и единственная любовь. Что же я в принципе согласна с такой формулировкой.
И теперь, в который раз совершая очередную ошибку из «той же оперы» (поиск той мифической сумки) я поняла, что такой у меня, скорее всего не будет. Мой чудный характер не терпит никаких неудобств. Уже сама мысль о минимальном дискомфорте вызывает у меня полную дисгармонию с внутренним миром, и я схожу с ума. Может мне повезёт и в комплект к моему единственному будет прилагаться хоть какое то средство передвижение, хотя бы ручки ;)

Знаєш, морозитись вічно це не для мене. Тим більше ти цього не заслуговуєш.Можливо після цього листа ти взагалі мене зненавидиш (якщо ще досі це почуття не переповнило тебе), але я хочу щоб ти знав правду. Вже довший час поспіль, перед сном і взагалі від того що немає, що робити я намагаюсь сформулювати для тебе хоч якесь пояснення моєї ганебної поведінки та аморального вчинку щодо тебе. Направду, мені важко, а ще більше ускладнює завдання повна відсутність бажання пояснювати те, що відчуваю далеко всередині себе. Зовсім не хочеться знову і знову повертатись до подій тої «триклятої» суботи ( краще б її взагалі навіки стерло з моєї пам’яті) . А ще більше не хочеться ворушити те, що я так старанно і безрезультатно поховала (чи лише хотіла так думати) в собі.Добре почну, бо і так чудово розумію, що від цих виправдань легше не стане ні мені ні тобі.Уяви, що ти сильно когось кохаєш….Місяць, пів року, рік….. Для мене це – ВІЧНІСТЬ.Безнадійно і абсолютно без відповіді. Ти навіть не маєш шансів сказати в кохані очі те дурне сакраментальне «люблю». Періодичне (раз в тиждень чи місяць) споглядання об’єкту твоїх бажань закінчується диким скрипінням зубів, награним пофігізмом і нестерпним розумінням того, що «нє сложилось». Через деякий час, ти здавалося б вже майже ігноруєш будь-які пориви свого затравленого серця і починаєш хоч якось жити своїм (насправді вигаданим і в когось позиченим) життям і ТИЦЬ…Доля скидає вас докупи як старі нікому не потрібні спогади і відбувається щось непередбачуване. Можливо ти здогадався про кого йдеться і хто герої цієї дурнуватої, але нажаль правдивої історії. Майже твоя копія. Те ж ім’я, що діє на мене на якомусь підсвідомому рівні (завдяки котрому ми і познайомились). Та ж зачіска, очі, але…..Він був єдиним чоловіком у моєму житті, котрий чудово обходився і без мене, а це було для мене нестерпним.Як так? Я для нього все, а він «дякую, могла б і не робити цього». Я відчувала «хребтом» його присутність. Вловлювала його заплутані думки, по дитячому кумедному личку я читала його мінливий настрій. Але все це для нього було непотрібним. ЙОМУ НЕПОТРІБНА БУЛА НАВІТЬ Я!Здається перший (чи тисячний з огляду на стару як світ історію наших стосунків) крок зробити так само легко як запалити сірник... і що далі? Дивитись як він розгоряється в неконтрольоване ніким полум’я, яке врешті поглине мою легкозаймисту натуру? Потім може бути надто пізно і я вже не позбудусь його фантому довіку.
Отака історія.
А ти… Вибач якщо зможеш, але за той час, поки я його не бачила, мені здалось, що я знайшла когось набагато кращого. І що це «ТЕ МОЄ» яке я так довго шукала, через яке я стільки витерпіла і яке я по праву заслужила.Нажаль лише одна ніч з собою наодинці (для цього навіть не потрібно було його писутності) безжально відкрила мені очі. Мені набридло брехати собі та переконувати власне серце, що я сильна і Він в минулому, далекому і безповоротному. Він тут. Був, є і буде, принаймні поки ми обоє не поставимо крапку над «і» і не зрозуміємо для себе, що ж саме нас так шалено притягує докупи. Так, зізнаюсь чесно ти мені дико подобався і певний час я не уявляла свого життя без тебе ( при цьому я абсолютно забула його). Але тепер я розумію, що я просто-напросто шукала в тобі риси коханої людини. І іноді я їх там знаходила Але... ОДНА НІЧ.Звичайно він як і завжди зник з мого життя, залишивши після себе суцільні розчарування, відкриту (вже загоєну) рану і самовпевнену обіцянку зустрітись через «рік-два-п’ять» для остаточного з’ясування цих «тупикових» стосунків.Ти знаєш, зараз мені взагалі ніяк. Я зрозуміла, що ніколи з ним не буду ( бо не зможу, це розтопче моє «Я»), а повертатись до тебе не хочу. Бо це вже не те. Я не змогла б брехати тобі, що нічого не сталось, а ти б мучився тим, що я не така, як колись.

Одним словом.ВИБАЧ.
P.S. Якщо зможеш…