Промова Саакашвілі на сесії ГА ООН

Юрко Антоняк

Не можу відмовити собі у задоволенні розмістити тут український переклад виступу Міхаела Саакашвілі на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Світові чітко і недвозначно, без ухилянь і реверансів, нагадали про агресивну сутність московського імперіалізму, як головної загрози миру і безпеці у світі. Аналіз методів Кремля, зроблений президентом Грузії, є ясним, скурпульозним і зрозумілим. Сподіваюся, він буде почутий світовою спільнотою, як і заклик до єдності у протистоянні московському Мордору.

Свобода народам!                   Свобода людині!

Київ - проти Москви! 

Зараз, коли я тут виступаю перед вами, ті країни Східної Європи, які прагнуть стати членами європейської родини, членами співдружності вільних і демократичних держав, відчувають постійний тиск та погрози.

Вірменію загнали в кут і змусили вступити до Митного союзу, що не входить ні в її, ні нашого регіону інтереси. Молдові оголосили блокаду, роблять нападки на Україну, Азербайджан залишається сам на сам з особливим тиском, Грузія ж окупована…

Чому ? Тому, що стара імперія намагається повернути втрачені кордони. Хоча слово “кордон” тут недоречне, бо Російська Імперія, Радянський Союз, РФ або Євразійський союз ніколи не мали кордонів — у них були лише околиці, межі.

Я сьогодні промовляю від імені саме цих “околиць”.
На відміну від більшості держав, Російська Федерація не зацікавлена в існуванні навколо себе стабільних держав. Вічний хаос і безлад в сусідніх країнах — це те, до чого прагне Кремль.

Він фундаментально заперечує ідею сильних урядів у Грузії, Україні та Молдові, навіть таких, які будуть відстоювати його інтереси.

Шановні делегати,
пані та панове!

Як думаєте, наприклад, чи бажає Володимир Путін, щоб Вірменія повністю перемогла Азербайджан? Ні, адже це означає, що Вірменія буде занадто сильною і занадто незалежною.

Чи думаєте ви, що реальність протилежна — тобто Москва бажає перемоги Баку над Єреваном ? Звичайно ж, ні. Відродження модернізованого Азербайджану стане рівноцінним жахіттям для російських лідерів.

Ні, вони не бажають перемоги жодній із сторін. Їх метою є власне конфлікт, бо це забезпечує залежність обох країн і перешкоджає їх європейської інтеграції.

Як ви вважаєте, чи виборча поразка сил Помаранчевої революції змінила ставлення Москви до України?

Навпаки. Уряд Януковича постійно є об’єктом нападок. Росія, перед запланованим у Вільнюсі самітом, почала проти України торгову війну, а російські посадовці відкрито говорять про перспективи розвалу цієї держави.

Як ви вважаєте, чи готовий Кремль розглянути питання деокупації Абхазії і Південної Осетії сьогодні, коли в Тбілісі вже змінився уряд ? Зовсім ні! Анексія грузинської землі російськими військами як і раніше триває. Вчора окупанти серед білого дня і абсолютно безкарно знову вигнали громадян Грузії із власних будинків і сіл, де вони проживали багато поколінь.

Незважаючи на дружні заяви уряду Грузії, зроблені в останні тижні або місяці, російські окупаційні сили продовжують просування, розділяють народ колючим дротом, створюють загрозу нашій економіці, рухаються до нафтопроводу Баку-Супса і головної автомагістралі Грузії, чим ставлять під сумнів стійкість нашої держави.

Ми є однією із кількох країн (і я пишаюся цим), які витримали широкомасштабну атаку Росії. Ми також єдина країна, яка зберегла державність, незалежність і врятувалася, незважаючи на те, що на нас напала сильна російська армія. Вони бомбили нас 200 літаками, атакували Чорноморським флотом і десятками тисяч найманців. Все це витримали наша незалежність і державність. Давайте не ставити світ перед ризиком. Ми врятувалися, бо були єдині і нас підтримував світ. Сподіваюся, світ як і раніше буде нас підтримувати, коли знову вчинять проти нас такий тиск.

Сьогодні я прийшов сюди від імені грузинського народу і прошу міжнародне співтовариство жорстко прореагувати на цю агресію і надати нам допомогу в припиненні російської анексії нашої землі.

Ненависть Володимира Путіна до уряду, очолювати який я мав честь протягом майже десятиліття, не обумовлена особистою антипатією або культурним нерозумінням. Всі подібні інтерпретації є лише ширмою. Мій попередник, президент Шеварднадзе прийшов з радянської номенклатури. Він повернувся до влади в 90- х роках шляхом військового перевороту за прямої підтримки Росії. На відміну від мене, він був відомий власними радянськими дипломатичними навичками. Незважаючи на все це Росія постійно намагалася підірвати його владу і кілька разів навіть влаштовувала на нього замахи. Це стосується не Гамсахурдії, Шеварднадзе, Саакашвілі або Іванішвілі. Реально, імена не мають великого значення. Справа стосується майбутнього грузинської державності.

Чому? Тому, що сьогоднішні керівники Росії чудово знають, що як тільки будуть побудовані міцні інституції в Україні, Грузії, Молдові чи ще десь, вони відіб’ють [аґресію] та посилять бажання народів цих країн бути істинно незалежними та стати частиною європейської сім’ї.

Саме тому вони вирішили, що грузинський досвід успішних реформ та будівництва справжньої держави є певним вірусом, який міг би “інфікувати” весь колишній Радянський Союз; вірусом, який необхідно викорінити будь-якими доступними засобами. І це тоді, коли ми, колись невдала, найбільш корумпована і криміналізована країна, стали найменш корумпованою країною в Європі, першим реформатором у світі (згідно зі Світовим банком) і кращим місцем для ведення бізнесу.
Саме тому грузинському народу встановили ембарго, нав’язали війну і окупацію — все це після 2006 року.

Саме тому опір грузинського народу і здатність врятувати грузинську демократію такі важливі для всього регіону.

У нашому регіоні все більш інтенсивною стає боротьба проти досягнутих Євросоюзом і НАТО успіхів, які засновані на волі нашого народу.
Спрямовані проти цього прогресу зусилля мають свою назву: Євразійський союз.

Мене нудить, коли офіцер КДБ Володимир Путін читає світові лекцію про мир, цінності й демократію. Це якраз те, чого він, як останній диктатор імперії, не мав би робити.

Євразійський союз створений як альтернатива Європейському Союзу, і Володимир Путін розглядає його головним проектом свого президентського терміну.

Сьогодні я хочу пояснити, чому НІ.
Сьогодні наші країни стоять перед вибором майбутнього більше, ніж перед вибором зовнішньої політики або альянсів.

Наш народ повинен вирішити — чи прийнятне для нього життя в умовах страху і злочинності, життя у світі, де відмінність сприймається як загроза, а меншини як об’єкти для утиску; в світі, де політичні опоненти відчувають вибіркове право і фізичну образу; у світі,  який нам готують в Москві колишні офіцери КГБ, який, пані та панове, ми добре знаємо, бо ми саме там жили.

Євразійський союз є нашим найближчим минулим і майбутнім КДБ. На противагу цьому, наші традиції і багатовікові прагнення ведуть нас у зовсім інший світ, яка називається Європою.

Європейські суспільства теж далекі від досконалості. Там теж зустрічається страх, сумніви, зло і навіть ненависть. Але там меритократія стоїть вище непотизму, а фундаментом суспільного життя є толерантність. Нинішні опоненти є майбутніми міністрами, яких ніхто не садить у в’язницю і не розправляється з ними фізично.

Якщо подивитися так, то вибір для народів Східної Європи настільки очевидний, що деякі кремлівські стратеги (які зввуть себе політехнологами) вирішили взагалі скасувати правду і поширювати ще з більшою активністю всяку брехню в Грузії, Україні, Молдові чи в інших місцях.

У наших країнах вони впроваджують за допомогою п’ятої колони стереотип, в рамках якого Євросоюз ототожнений із руйнуванням сімейних цінностей, з руйнівниками національних традицій і нав’язуванням іншої сексуальної орієнтації.

Дивно, але в останні місяці в Києві, Тбілісі чи Кишиневі ми чуємо одні й ті ж потворні звуки, написані в Москві. Чуємо, що нібито наші традиції руйнуються під тиском Заходу, що церкви перетворили на “Дісней ленд” і що християнські свята будуть замінені гей-парадами, і що наша православна ідентичність перебуває під загрозою.
І в кінці – як ніби нічого не відбувалося — чуємо, що нас пов’язує з нашими колишніми господарями спільна повага до порядності й традицій.

Невже ми настільки наївні, щоб повірити в цю брехню, як у це вірили попередні покоління, і готові дати можливість Москві викрасти наш суверенітет?!
Невже ми можемо бути настільки несправедливими до наших предків і вважати, що ми вшануємо їх пам’ять, якщо нападемо на яку-небудь мечеть?
Невже ми так погано знаємо власну історію, що допустимо її нескінченне повторення?

Коли ми чуємо наспівану російськими імперіалістами фальшиву музику про православне братерство, чому ми не можемо пригадати голоси вбитого ними ж патріарха Кіріона або замученого Католикоса-Патріарха Грузії Амвросія? Його катували тільки за те, що він звернувся до Женевської конференції і опротестував вторгнення в свою країну загарбників. У ході допиту він вимовив ці слова: “Моя душа належить Богу, моє серце – Батьківщині, мій труп – залишаю його вам, кати!”

Невже ми аж так оглухли, що не хочемо почути голоси убитих ними єпископів і священиків? Невже ми настільки неосвічені, що не пам’ятаємо, хто перефарбував наші храми і стер наші святі фрески? Невже ми такі сліпі, щоб не побачити знищення наших храмів на окупованих територіях?

Знати історію обов’язково. Наша ж історія вчить того, що толерантність у нашому регіоні є основою нашого ж суверенітету. Толерантність це не тільки моральне зобов’язання, це і питання національної безпеки.

Ми повинні знати історію і зрозуміти, що старий імперський принцип “розділяй і володарюй” сьогодні використовується так само, як і два століття тому.

Погляньте на наш регіон сьогодні. Хто знайомий з історією Кавказу, пам’ятатиме, що вірмено- азербайджанське кровопролиття, яке сталося в 1905 році, прямо інспірувалося царською адміністрацією. Хіба не можна порівняти його з початком карабахського конфлікту наприкінці 80- х років минулого століття?

Російська армія перебувала там, до того ж у великій кількості, і на її очах почалася війна. Вони обом сторонам показували, що допомагають, реально ж розпалювали конфлікт.

Хто знайомий з історією, легко пригадає початок війни в Абхазії на початку 90-х років, коли грузинські напіввоєннізовані формування брали зброю у тієї ж російської армії, яка, зі свого боку, керувала абхазькими формуваннями і чеченськими найманцями, щоб знищити будь-яке почуття солідарності серед народів Південного і Північного Кавказу.

Це відбувалося точнісінько так само, як і сто років тому, коли грузинські офіцери направлялися на передову російських війн проти чеченських, інгушських або дагестанських народів.

Можемо подивитися і на інші периферійні країни в різних історичних відрізках – наприклад, на Польщу і Україну. Ми побачимо ту ж картину. Імперія підпалювала відносини між поневоленими народами і розділяла їх стіною фанатичного антагонізму.
На жаль, такий підхід виправдовував себе. Ще більший жаль викликає те, що це спрацьовує і сьогодні.

Європейський союз — найбільший політичний успіх останніх десятиліть — заснований на трьох китах, які можна назвати і трьома “запереченнями”:

Перше: заперечення радикального націоналізму, який двічі довів Європу до краю колективного самогубства у вигляді двох світових воєн і нацистських жахів.

Друге: заперечення комунізму, загроза поширення якого існувала на континенті.

Третє: заперечення імперіалізму і колоніалізму.

Для ухвалення цього третього заперечення Британській та Французькій імперіям знадобився час. Але відмова від колоній було ціною модернізації та розвитку демократії, як і реального втілення європейської інтеграції.

Євразійський же союз заснований на зовсім протилежних постулатах. Він заснований на протистоянні, на чолі його стоять структури старого КДБ і його метою є реанімація старої імперії.

Саме тому, вступити в Євразійський союз дуже легко. Не існує політичних, соціальних або економічних критеріїв. Стати колонією взагалі не вимагає жодних зусиль. Пасивність і ніякого виділення – ось єдиний критерій.

З іншого боку, потрапити в Європейський союз, тобто в справжнє об’єднання, вимагає титанічних зусиль для вдоволення тих точних критеріїв, на яких стоїть Євросоюз.

Тому тим, хто ще сумнівається в цьому, хочу сказати: саме тому, що вступ до ЄС вимагає зусиль і задоволення серйозні критеріїв, саме тому, що ЄС не намагається нас проковтнути (як про це мріє інший союз), наш вибір є яснішим ясного.

У той же час існує ще кращий аргумент для зміцнення цієї ясності. Це, зокрема, те, що російський проект приречений на провал. Сьогодні не зможе існувати жодна імперія, тим більше російська.

Якщо поглянути в історію, то Британія і Франція втратили колонії не тільки тому, що колонії боролися за незалежність, але й тому, що в Парижі і Лондоні не вірили в імперії. До імперій виникла недовіра як на периферії, так і в центрах. Саме це відбувається зараз в Росії.

Заперечення імперської мрії, як ми побачили, спочатку відбувається на периферії, але головне те, що імперію заперечують і в центрі. Подібне заперечення проявляє себе не тільки в народному протесті або навіть у зростаючій підтримці опозиції по великих містах Росії. Це заперечення, в першу чергу, проявляється у цинічному ставленні до цього проекту Путіна з боку російської еліти. Саме ті, хто повинен служити цьому проектові, не вірять у нього.
Отже, в результаті заперечення як на околицях, так і в центрі, імперіалістичний шлях заходить у глухий кут, Євразійський союз зазнає краху. Росія сформується національною державою, яка буде замість околиць мати справжні кордони. Саме після цього вона почне формувати стабільні відносини зі сусідами. Саме після цього змінить протистояння на співпрацю. Це відбудеться швидше, ніж багато хто думає. Від цього отримають вигоду ті, що є на околиці країни, але найбільше — російський народ. Це відбудеться тому, що для покоління російських громадян, яке є найбільш активним користувачем інтернету в світі, імперський проект є абсурдом. Це відбудеться тому, що етнічна дискримінація, яка є в Росії, не зможе зконсолідувати і перетворити Росію в єдину державу. Це відбудеться тому, що доходу, обумовленому нескінченими ресурсами нафти і газу, створює загрозу розвиток видобутку сланцевого газу та нафти. Це відбудеться тому, що газ не зможе замінити економічну модернізацію. Це відбудеться через корупцію та відсутність справедливости. Це відбудеться тому, що цілі регіони відчувають відчуження через дискримінацію і насильства, через те, що Чеченія, Інгушетія, Дагестан, Татарстан або інші місця настільки утиснені, що не відчувають себе учасниками одного з Москвою проекту. Це відбудеться тому, що фрустрація, злість і ненависть дуже сильні, а об’єднуючого ідеалу практично немає. Це відбудеться не в майбутніх десятиліттях, а в найближчі роки.

Через кілька років Володимира Путіна не буде ні в Кремлі, ні в російській політиці, незважаючи на те, що він має намір ще кілька років залишатися на посту.

Для громадян Росії він залишиться тінню старого часу, часу імперії, корупції та гніту.

Ніхто не знає, буде цей процес мирним чи силовим. Ніхто не знає, буде наступник Путіна лібералом, націоналістом, чи і тим і іншим. Тут головне в іншому: Росія не буде імперією і вона перетвориться на нормальну державу. Такою є перспектива, до якої ми всі разом повинні підготуватися.

Паралельно тому, що наш регіон залишається осередком конфронтації, колишні поневолені народи, замість протистояння один з одним, мають об’єднатися.

У минулому, деякі лідери і країни, наприклад, Польща Юзефа Пілсудського, який закликав всі пригноблені народи під польський прапор свободи, розуміли, що свобода однієї держави залежить і від свободи поневолених націй, проте ніколи наші предки не отримували вигоди від такої великої сили, яка добре розуміє власний стратегічний інтерес — зберегти наш суверенітет — а ця сила в ЄС.

Сьогодні, за невеликий час до Вільнюського саміту Східного партнерства, хочу повторити свій заклик, який я кілька разів робив останніми роками.

Створенням Східного партнерства, як відповідь на напад Росії на Грузію в 2008 році, ЄС запропонував нашим країнам прекрасну платформу співпраці під своєю парасолькою. У цей почин нам слід докласти більше зусиль. Слід розвивати спільні проекти, в першу чергу, з фокусуванням спільних реформ. Тому, що для всіх нас реформи означають державність і незалежність.

Катерина Друга це прекрасно розуміла. Коли Польща почала проводити реформи слідом за Францією та Британією, вона написала довгого таємного листа Фрідріху Великому (прусському королю). Цей лист і сьогодні залишається одним із вражаючих описів природи і стратегії імперіалістичного проекту. Згідно з листом, реформи, які проводились в Польщі, створювали загрозу як Росії, так і Пруссії, бо вони перетворили б Польщу в справжню державу. Тому їх було необхідно зупинити. Потрібно було напасти на Польщу, розділити її до завершення реформ.
Цей лист не буде незрозумілим для тих, хто чудово знає, як Володимир Путін ворогував проти грузинського досвіду упродовж останнього десятиліття.

Більшість росіян задавалися питанням — якщо відома корупцією, криміналом і мафією невдала й розчленована Грузія змогла досягти успіху, чому не може зробити цього сама Росія? Це був ідеологічно небезпечний проект. Вперше на Кавказі будували справжню, ефективну державу і тому було необхідно знищити реформи до того, поки вони остаточно дадуть плоди.

Пані та панове!

У Східній Європі, в тому числі і на розділеному Кавказі, формою нашого правління має бути єдність.
Я тут згадав початок війни в Абхазії, але хочу також згадати більш ранню, повну символізму сцену з історії Кавказу.

Наприкінці повстання Шаміля проти Російської Імперії, коли сам Шаміль здався в полон, був поранений чеченський командир Байсангуров і він також потрапив у полон. Перед його повішенням російські офіцери зібрали його односельців і одного з них попросили вибити стілець, на якому стояв приречений на смерть командир. Подібним чином вони хотіли впровадити ворожнечу між місцевими. Побачивши це, Байсангуров сам вибив стілець. Забороненим самогубством він уникнув ворожнечі між сусідами.

Скільки разів пощастило імперії застосувати тактику внесення ворожнечі між кавказькими народами на тлі цього одного факту невдачі?

Це має завершитися. Саме тому, під час мого президентського терміну ми почали кілька проектів, які були спрямовані на почастішання контактів між народами Північного і Південного Кавказу, університетські обміни та освітні проекти. Тому парламент Грузії визнав геноцид черкеського народу, який для багатьох є невідомою сторінкою історії. Весь народ знищили, бо їх землю хотіли росіяни.

Ми повинні продовжити ці малі зусилля. Необхідно підготуватися до часу, коли імперія зруйнується, щоб спадщину ненависті було подолано швидко. Саме тому ми, громадяни Грузії, повинні підготуватися до того часу, коли російські війська залишать наші окуповані території — Цхінвалі та Сухумі. Ми повинні підготуватися, щоб з розпростертими обіймами прийняти назад наших абхазьких і осетинських співгромадян, не як наших ворогів, а як наших братів і сестер. Тому, що цей час настане набагато швидше, ніж думаємо.

Пані та панове !

В кінці свого другого президентського терміну можу пишатися досягненнями Грузії в цей період.

Ми витягли Грузію із темряви, у прямому розумінні. Ми надали державній службі Грузії безпрецедентну прозорість, повернули наших дітей у школи, звідки їх вигнали банди. Ми наблизили нашу країну до європейської мрії більше, ніж будь-коли. Ми невпинно працювали над відродженням духу толерантності, який завжди вів вперед нашу країну в часи колишньої слави.

Ми зробили багато хорошого. Але я розумію, що деякі речі були зроблені за рахунок високої ціни. У наших прискорених спробах встановити нову реальність, яка б дала відповідь на внутрішні та зовнішні загрози, ми допустили і помилки, й іноді зрізали шлях.

Часом ми пішли дуже далеко, а часом — недостатньо далеко.

Я повністю беру відповідальність за всі недоліки. Беру близько до серця думку всіх тих людей, які вважають, що отримали недостатньо вигоди від проведеної нами роботи або хто вважає себе жертвою наших радикальних методів.

Хочу звернутися до всіх громадян Грузії — хто підтримував наш проект, політику і партію, і до тих, хто відкидав їх — наскільки я гордий їх зрілістю і мужністю, наскільки скромно дивлюся на їхні жертви і зусилля. Хочу сказати їм, що вони завжди повинні залишатися нацією, яку об’єднує любов до свободи і гідності. Ми є і повинні залишатися нацією, об’єднаною великою повагою до жертв наших військовослужбовців в Афганістані, нацією, яка поділяє біду, коли втрачає життя солдата, і пишається його мужністю. Ми нація, яка пишається своїми військовослужбовцями. Вони вчинили опір російському загарбникові, який у сто крат перевищував їх за чисельністю, і дали нам час разом із рештою світу мобілізуватися і захистити нашу незалежність, чого не змогли зробити в 21 столітті більші країни.

Ми є і повинні залишатися нацією, яка єдина в досягненні історичної мети – вступу в європейську сім’ю вільних і демократичних націй, в сім’ю, від якої нас не повинні були ніколи відривати — в нашу сім’ю.

Наш шлях регіональної єдності, свободи та європейської інтеграції ще далекий від завершення і для його остаточного успіху я маю намір працювати не покладаючи рук.

Щиро дякую.

Український переклад – Юрко Антоняк.