Про очищення інформаційного потоку

Цікава інформація для рідновірів і не тільки...

Про очищення інформаційного потоку

Головна мета сучасного рідновіра -  виховати в собі спокійне, розважне ставлення до сучасного життя. Багато наших одновірців просто таки задихаються в духовному вакуумі – скарга, яку найчастіше доводиться вислуховувати жерцям, це скарга на духовну самотність. Другою за рахунком є скарга на те, що жодна діяльність на користь Рідної Віри або вітчизни не приносить видимих наслідків.
Біда кожної мислячої людини нашого століття, і рідновірів в тому числі, є в тім, що боротися нам доводиться не з людьми, а з самою Калі-Югою, Залізною добою, котра втілилася в інформаційні потоки.
Коли Залізна Доба не мала такої зброї, як газети, радіо та телебачення, а нині ще й Інтернет, який недарма зветься Світовою Павутиною, людина могла чітко визначити ворога свого роду і укласти собі плян подальших дій. Так виникали повстання, державні перевороти, визвольні війни які могли закінчитися поразкою, але не давали заснути народній самосвідомості.
Надлишок інформації в сучасному світі веде до того, що людина просто таки губиться в її вирі. Телебачення, котре стало основним інформаційним  джерелом, випромінює стільки брехні та «чорнухи», що на одне її спростування можуть піти десятиліття. «Образ ворога» є розпливчастим, з ким боротися невідомо, та чи й можливо боротися з привидом, з радіохвилею, з пучком електронів… Адже більшість з нас розуміє, що тіні, котрі метушаться по телеекранам – це ляльки, а ляльководом є Калі-Юга.
Все вищесказане не означає, що потрібно скласти руки, відмовитися від будь-якої діяльности, або заглибитися в себе і там зостатись. Перший крок до рішучих дій рідновір має зробити одночасно з прийняттям посвяти або одразу після неї – навчитися дозувати інформацію.
Критеріями виключення шкідливої інформації є її шкідливість для вашого душевного стану. До цієї групи відносяться:
- криміногенні новини. Їхні творці працюють «на залякування» - глядачеві починає ввижатися, що він живе у ворожому оточенні. Згодом під цим «соусом» йому підсунуть «рятівника» - чергову маріонетку Телеекрану, котра пообіцяє боротися зі злочинністю, аби тільки її допустили до годівниці.
- Новини з групи «як у нас все погано». Зазвичай вони закінчуються так – «а у сусіда краще», хоча сусіди знаходяться в такому ж багні, як і ми грішні. Однак, маріонеткам вигідніше нацьковувати українців одне на одного, і змушувати дивитись з надією на колишню метрополію.
- Серіали, попса, всілякі «гумористичні» шоу… Людина підсаджується на них як «на голку», мотивуючи це тим, що, вона, нібито, відпочиває. Найнебезпечніше в цих «шоу» те, що людину привчають не мати за душею нічого святого. Щодо ж серіалів, то постійно дивитись на історії з життя ментів, злочинців, повій, або – для різноманітності – багатіїв, привчає до думки, що звичайна чесна працьовита людина є неповноцінною.
- Низькопробні голлівудські, а нині і російські фільми «про їхніх хоробрих хлопців», котрі наводять лад в усіх куточках світу. Цим вас готують до того, що подібний «лад» можна навести і в вашій країні.
- Все те, що викликає у вас огиду, або душевний спротив.
Застереження: Інтернет є велетенським вмістилищем інформації. Зазвичай молодий  рідновір черпає звідти відомості з історії та богознавства. Критерії відбору тут мають бути такими: якщо ці відомості вчать вас зневажати вашу землю, мову і культуру, то якими би словами про дружбу всіх слов’ян не прикривалися творці даного сайту, майте на увазі – це ворог. Якраз в Інтернеті ворога можна розпізнати і класифікувати, бо рідновірські сайти сусідніх країн створені людьми з певною ідеологічною базою, які теж бажають діяти, а не просто утримувати перед телеекранами сотні тисяч зомбі. Втім зомбування присутнє і в Інтернеті – Залізна Доба бажає, щоб молодь у найактивнішому віці була прикута до «мишки», тому створює для неї масу ігор та інших розваг. Дозування їх є першим кроком до повноцінного рідновірського життя. Людина невільна, залежна від будь-чого: наркотиків, спиртного, комп’ютерних ігор, телепередач тощо, не може спілкуватися з Богами.  Рабів, як відомо, до раю не пускають.
Відбір корисної інформації має бути за принципом краси і шляхетности. Це знов таки не означає, що потрібно відгородити себе стіною від «реального життя». Просто треба мати на увазі, що так зване реальне життя є майже завжди віртуальним світом, створеним тими ж самими інформаційними потоками. Завданням рідновіра є весь час підживляти свій розум та емоції спогляданням прекрасного. Нехай це буде книга, картина, квітка, мальовничий куточок природи… Не бійтесь стати сентиментальними, або втратити «бойовий запал» - японці так роблять століттями і за правом вважаються одним з найвідважніших народів на землі. Одна «красива» книга замінить вам сотні томів «чорнухи», а один по-справжньому красивий фільм – десятки огидних. Тим більше, що Залізна Доба нашими ж руками викорінює в нас почуття краси та гармонії, які тільки і роблять людину людиною.
Цей процес можна проілюструвати на прикладі двох фільмів, знятих в Америці на одну й ту саму тему з розривом в 50 років. 
Це «Триста спартанців» 1962 р. та 2006 р. Тема фільму  - загибель невеличкого війська зі стародавньої Спарти в боротьбі проти переважаючих сил Перської Імперії.
 Фільм 1962 року: події розгортаються на тлі чудової природи. Фільм ніби пронизаний світлом. Головний герой, спартанський цар Леонід – вродливий білявий арій. Таким же світлооким арійцем є цар персів Ксеркс та його оточення, що історичній правді не суперечить. Військо персів складається з «арійської еліти» та «дикунів-азіатів», але всі перські вояки є людьми пристойного вигляду. Сам Ксеркс є розбещеним та жорстоким самодержцем, але в чомусь і шляхетним та симпатичним. Крізь фільм проходить традиційна для Голівуду «історія кохання» юного спартанця та красуні-принцеси. Леонід та його дружина, люди середнього віку, уособлюють те кохання, що не згасає з роками. У фільмі немає жодної потворної, або навіть негарної особи – навіть зрадник Ефіальт є дурнуватим, але вродливим чоловіком. Мотив його зради теж є класичним – нещасливе кохання до спартанської дівчини. У бойових сценах є своєрідна краса – наприклад, атака персів на бойових колісницях, або сцена, коли спартанці «пропускають» над собою кінноту. З військом Леоніда у похід йде жрець-цілитель, котрий лікує воїнам рани і гине разом з усіма. По перегляді фільму, незважаючи на трагічне закінчення, залишається відчуття світлого спокою.
Фільм 2006 року. Події розгортаються на тлі апокаліптичних пейзажів, що  нагадують декорації до фантастичного фільму. Сонце протягом всього фільму з’являється лише один раз – наприкінці. Сцени навчання Леоніда бойовим мистецтвам в дитинстві та юності – тупо жорстокі. Сам цар Спарти з вигляду -  не смійтеся -  схожий на єврея, а спартанці нагадують перекачаних культуристів. В стосунках Леоніда з його жоною переважає, однак, феміністична тенденція – цариця Спарти тримає чоловіка у жмені. Жерці одного зі спартанських храмів в кращих традиціях соцреалізму беруть від персів гроші за неправдиві віщування. Всі вони – потвори, хворі чи-то на проказу, чи-то на екзему. Цар Ксеркс схожий чи-то на індійського Бога Шиву, чи-то на християнського Сатану. Його воїни наче зійшли з екрану ще одного голівудського фільму: навіть орки та тролі з відомого «Володаря перснів» поступаються в потворності персидським воякам. Сцена бою Леоніда з «перським» велетом є калькою двобою короля Арагорна з тролем з третього фільму того ж таки «Володаря перснів». Зрадник Ефіальт – син спартанського воїна, приятеля Леоніда, є горбатою потворою (загальновідомо, що у Спарті подібних дітей знищували при народженні). Однак, цей горбань якось примудрився залишитися в живих та ще й насмілився проситись до лав елітного війська. Відмова Леоніда нібито і стала причиною зради цієї істоти, яку і людиною-то назвати важко. Бойові сцени занадто «натуралістичні» і тому огидні - ріки крові, в різні боки летять руки, ноги, голови… В фільм введено сцену вбивства перських посланників, яка є історично достовірною, але у перший фільм не увійшла, напевне тому, що не гармоніювала зі створеним там шляхетним образом царя Спарти. Загибель Леоніда асоціюється з розп’яттям Христа, принаймні режисер зробив все, щоб таке враження закарбувалося у пам’яті. Загальне враження опісля фільму – огида та душевний тягар, незважаючи на те, що фінал є більш оптимістичним, аніж у фільмі 1962 року – показане готове до битви з «орками», тобто пробачте, персами, військо «об’єднаної» Греції.
Який можна зробити висновок з подібного порівняння? Якщо в 60-ті роки, незважаючи на цілком реальну небезпеку самознищення, котра висіла тоді над людством, провідники мистецтва намагалися підтримувати в людях здоровий оптимізм, то в наші часи відбувається тотальне залякування глядачів (а глядачами, хочемо ми того чи не хочемо, є більшість землян) апокаліптичними жахами. При тому у сучасних фільмах про ті часи, коли люди сповідували природню релігію, всіляко підкреслюється, що увесь цей жах є породженням «богів», або тогочасних «містиків» – себто жерців і взагалі людей відаючих.
Світ змінюється - і змінюється не в кращий бік. Однак в наших силах створити собі, принаймні, куточок для душевного спокою, котрий є необхідною складовою для людини, що бажає боротьби і діяльності. (с)

Взято з рідновірського сайту.

PS Подивився обидва фільми про Спарту - згоден на всі сто) І гляньте-но на цих двох Леонідів - варто порівняти...