Тінь позаду дощу

На полі бою зійшлись два війська. Одне заходило з заходу, друге – зі сходу. Одне переважало кількістю, інше – величиною бійців. З одного краю неба насувались білі хмари, з іншого – темно-сірі. Білі відливались нетлінним божественним сяйвом, сірі – темно-синім та чорним мороком. Як водиться, білі хмари мали символізувати добро і спокій; натомість сірі сипонули блискавками і розрізали громом нерухоме загусле повітря.

Дві сили затнули все небо, не залишивши жодної вільної цятки; зависли над землею чорно-білим непід’ємним тягарем і далі стягували під себе вільний простір. Тільки вузька смужка на горизонті залишалась нейтрально-безколірною.

Першими вперіщили дощем сірі хмари – важкі краплі з градом реактивними снарядами падали на землю, толочили і м’яли траву, збивали плоди з дерев і рвали на шмаття лопушині листки. За ними те ж саме зробили і білі. І їхні краплі були такими ж холодними і пекучими – бо хоч і мали б вони напевно символізувати добро, та домагалися свого тими ж методами, що й зло.

Вони змагалися там угорі, а під ними стогнала земля, яка невільно стала ареною для цього побоїща. Зараз вона марно намагалася убрати у себе весь той нестримний водяний потік; і якби не шалене тупотіння зливи, можна було б прикласти до землі вухо і відчути її важкий хворобливий подих.

Та й не було кому цього зробити – усе живе вже встигло подалі сховатися від стихії. Залишилася лише пом’ята трава та недоруйнована бетонна стіна, вкрита масляними плямами. За відсутності живого й рухливого лишилось тільки нерухоме й нетлінне. Плями на стіні – одна нагадувала зайця, що боязко виглядав з трави, друга була антропоморфна, тільки з дуже вже потворним силуетом. Ніби пролопотіли крила пташки, та то була не вона – бо жодна пташка не може отак узяти і розчинитися в повітрі.

Зрештою, з-за суцільної стіни дощу проглянула тінь. Спершу вона тільки несміливо звелась під тяжінням падаючої води, трималась за боки і хиталась; нарешті віднайшла рівновагу і стала у повний зріст.

Тінь мала людське тіло і обличчя; тільки, на відміну від людей, була напівпрозора і синя. Тінь рухалась, як людина, і мала осмислений погляд – очі її були великі, розумні і лукаві; якби начепити такі якійсь реальній дівчині, вони зробили б велику послугу її красі – а так вимушені були сидіти в прозорій голові своєї власниці, і навіть не мали змоги побачити своє чудесне відображення у дзеркалі.

Тінь хотіла щось сказати – вона навіть глибоко вдихнула повітря. Але змовчала, і те повітря вийшло через прозору спину і розчинилося в дощі – мабуть, тому що б її все одно ніхто не почув. Тінь не мала голосу. Точніше мала, але його ніхто не знав. Його можна було почути лише уві сні, проте оскільки був той голос незнаний, підсвідомість підставляла чийсь чужий, десь випадково надбаний, а нині закинутий на задвірках пам’яті. Тінь не знала, що може комусь снитись. А якби й знала, то не повірила б.

Дощ нещадно шарпав її згори, дряпав плечі, куйовдив довге синє волосся, та вона все не здавалась, стояла рівно і впевнено. Тоді ще дужче пускали зливу сірі хмари, які символізували зло. Дужче поливали хмари і білі – хоча й хотіли вони чинити добро, але нічого іншого просто не вміли. Тоді її осмислений погляд робився сумним і стомленим. Розумні очі втрачали свою лукавість і старіли – за секунду – на тисячі, мільйони років безперервних страждань. Напевно, у той момент її хотілось найбільше підтримати, хоча б підвести до стіни, щоб підпертись; бо стояла вона геть одна у голому чистому полі, і от-от мала б упасти.

Нарешті тінь стала розчинятись – як покривається смужками-поміхами і зникає телевізійна картинка. І якби хтось таки побачив її там, варто було б йому лише неуважно раз кліпнути очима, як від неї не залишилось і сліду – тільки пустош і стіна дощу.

А напевно було б добре, якби вона залишилась. Не ось ці хмари, не стіна, і не плями на ній. Он друга пляма, схожа на потворну людську постать, стежить за всім навколо. І її по-своєму шкода – бо не винна вона, що така брудна і потворна, і не має осмисленого лукавого погляду. Вона теж хоче устояти під дощем і якогось свого добра; але якщо дати її волю, вона тільки заллє усе навколо тягучим чорним маслом. Проте пляма не зрушить зі свого двовимірного світу. Хіба що вросте низом в землю, і слухатиме її нерівне дихання.

Зрештою, земля здається, дихання зривається. Останній важкий видих – всередині виникає порожнеча, і все ззовні летить туди, паралізоване власним тяжінням. Уходить вниз стара самотня дорога, розсипається на уламки, здавалось, вічна стіна. Дерева падають одне до одного, намагаючись обійнятись, але розминаються. Їхнє листя миттєво всихає і тліє, чорніють гілки, ніби то вогняна злива пронеслась навколо, а не водяна.

Усе. Битва скінчилась, хоча остаточного переможця не виявлено. Поле бою – глибока яма, усіяна загиблими градинами. Скоро вони розтануть і випаруються – і ніхто не розкаже про їхні, напевно, героїчні подвиги. Білі і сірі хмари розступаються в боки – але тільки для того, щоб незабаром знову повернусь до вічної, і, як вони думають, потрібної боротьби добра і зла.