Вибачитись

Майже все своє життя Григорій працював з людьми. Робота його була кропітка і не завжди чиста – треба було не тільки вести облік усіх, хто надходив до нього і кого забирали, а ще й час від часу мити їх, голити або стригти. Зрештою, і прибирання приміщення також входило в його обов’язки. Він завжди робив свою роботу добре – без натхнення, ентузіазму чи фанатизму, просто виконував необхідний мінімум. Все одно жоден його клієнт уже не міг поскаржитись на нього або подякувати. Дякували тільки родичі, коли забирали тих клієнтів; найчастіше дякували матеріально, через що Григорій, будучи простим санітаром, зажив чимало грошей.

Хоча гроші йому не були особливо потрібні – хіба що на справляння основних життєвих потреб. Він був уже геть старий – за подряпаним паспортом мав більше 80 років. А якщо вірити сімейній легенді, за якою йому в дитинстві з якоюсь метою скинули пару рочків, коли при колективізації всім видавали нові документи, то ще старіший. Він чудово розумів, що за статистикою давно віджив своє, і діди в його віці в кращому випадку можуть самостійно виходити надвір; та й більшість його клієнтів були молодші і здоровіші на вигляд. Тим не менш, роботи своєї не покидав і про смерть, яка оточувала його з усіх боків, не думав. Тому не мав і секрету довголіття – просто відживав своє, не замислюючись про це, і не думав, що буде, коли раптом засне і не прокинеться, або впаде одного разу замертво просто на холодну підлогу свого царства, чим немало зекономить сил своїм колегам.

Морг займав підвальне приміщення поліклініки, яка розташовувалась в старезній, ще дореволюційній будівлі, і була тоді помешканням якогось поміщика. Як і водилось у багатьох випадках з поміщиками, одного разу його привели в цей же таки підвал і розстріляли разом з дружиною і двома маленькими дітьми, після чого з будинку зробили лікарню. Зараз, уже в наш час, зовні привабливий будинок став цікавий новітнім поміщикам, феодалам і рабовласникам. Уже кілька разів простягали вони свої пазурі до нього, та лікарня поки відбивалася.

В морзі було всього декілька індивідуальних морозильних камер, призначених для тіл після розтину, решта лежала просто уздовж стін на окремих носилках. Тут же знаходився стіл, за яким Григорій робив записи про своїх клієнтів, до основного приміщення примикала каптьорка з умивальником, унітазом і дзеркалом.

Містечко їхнє було невелике за розмірами, тому і трупів було не так багато. Виконавши свою основну програму, Григорій мав чимало вільного часу, який убивав переважно за читанням газети. Лаборанти згори заходили сюди неохоче і тільки за потребою. Частіше інших навідувався патологоанатом Кирило – у справі чи просто перекинутись парою слів. Кирило боявся привидів і всякий раз висловлював заздрощі своєму літньому колезі та його залізній витримці. Сам же Григорій не бачив у своїй роботі нічого особливого. Його не можна було назвати мізантропом – він не ненавидів людей і не відчував до них огиди; проте і жодних інших почуттів також не мав. Вечорами, перед закриттям, заходив у каптьорку і довго розглядав свої тонкі руки, спотворені давніми опіками, або дивився в дзеркало – відстежував, як глибокі зморшки тягнуться кривими стежками по лобі і далі до щік та підборіддя. Подумки розгладжував ці зморшки, доки вони повністю не зникали, і з дзеркала дивився на нього юнак – можливо, саме це й продовжувало йому життя. З білків очей зникало червонувате каламуття, і дивилися вони ясно і пронизливо, а пасма неслухняного сивого волосся ставали чорно-попелястими. Позаду нього зникала поржавіла стіна і вузький дверний проріз, в якому виднілися носилки з накритими полотнами тілами і виглядаючими нерухомими ногами.

Тоді думав він, що напевно добре, що за все своє життя так нікого і не любив – ніяких тобі клопотів і турбот. І було б таки добре, якби ніхто не любив у цьому житті його. А так ось це юне обличчя, яке дивилося докірливо із дзеркала, нагадувало йому про, напевно, найяскравішу подію його життя.

Добігали до кінця тридцяті роки, коли Григорій закінчив восьмирічку. Тим літом він працював у колгоспі на прибиранні врожаю, як і більшість його однолітків. Вже тоді він не мав жодної потреби спілкуватися з ними – жив собі одинаком, перекидаючись кількома словами по необхідності; за межами ж колгоспу їм усім не було до нього діла, як і йому до них. Проте у тій байдужій братії знайшлась така собі Олена, яка на нього запала.

Ні тоді, ні після Григорій так і не міг зрозуміти, чому. Для нього взагалі було одкровенням, що хтось може його полюбити – не надто привабливого зовні, мовчазного і грубуватого. Тим більше – струнка темноволоса красуня. Звідкись народилось тоді в її серці це чудне і непереборне кохання, від якого вона, здавалось, тільки дужче та яскравіше розквітла. Григорій же не зважав особливо на ту красу, натомість помічав тільки велику родимку на щоці, яка потворила дівчину в його очах, і чув шепелявість у голосі, яка його дратувала. Звісно, не помічав він і не міг помітити усіх тонких знаків уваги, які Олена застосовувала до нього – лукаво посміхалася з півоберту, весело торохтіла, мимоволі брала за руку або пускала бісики очима.

Літо підходило до завершення, а результату від цих залицянь не було жодного. Через те дівчина квапилась і ще дужче діставалась до нього. Уже всі інші колгоспники бачили її приязнь, хлопці відпускали кпини в адресу дивної парочки. Зрештою, Григорій не витримав і скривдив її як останній покидьок.

Стоячи перед дзеркалом, він напружив пам’ять, щоб згадати як саме. Може, навіть ударив. Та ні, просто схопив за волосся і відкинув у бік, у всіх на очах. Якусь мить вона лежала на землі – розпатлана і знищена, розгублено кліпаючи своїми величезними чорними очима. Він думав, що вона зараз заплаче і втече, та все було не так. Олена неспішно піднялася і зробила крок до нього, так що він аж позадкував – розгублення в її очах змінилося лютою ненавистю, і той чорний вогонь, здавалося, міг спепелили. Після того вона відступила вбік і пішла геть – неспішно і з почуттям гідності.

Від того випадку молодь ще більше відвернулася від Григорія, а з Оленою вони вже не розмовляли, та й, здається, взагалі не перетиналися. З осені вона направилась вчитись кудись у обласний центр, бо розумна була і перспективна. Відтоді він не бачив її і не чув. Уже після того як відвоював, по інерції дійшовши десь аж до заходу Чехії, час від часу почав відчувати щось таке погане – зачатки почуттів, що ще тліли в його пустій душі, вимагали вибачень. Він напевно і вибачився б, та по війні не залишилось жодних слідів, за якими міг би знайти її. Від того і згадував про свою провину все рідше. Та й напевно, думав він, Олена все ж устигла отримати добру освіту, і зараз десь собі працювала, виховуючи діточок та готуючи борщі чоловікові. А його забула.

Сам же Григорій після того літа вивчився на медика. Не тому що так хотів, просто медучилище було найближче до дому. За ці десятки років він міг би вислужитись напевно до головного лікаря, проте не мав на те жодної мотивації. А збагнувши, що мертві набагато менше шкодять за живих, осів у цьому підземеллі.

Через те що в морзі увесь час підтримувалась необхідна температура, носив старі товсті штани і хтозна якого віку засалений ватний кожух під халатом. Від нього смерділо, та цей сморід тільки перебивав чужі неприємні запахи, особливо коли привозили бомжів. Він так і не знімав цей кожух, навіть коли виходив на вулицю, навіть улітку. Тоді йшов протоптаною в траві стежкою до свого дому; навколо люди обливались потом і задихались від розпеченого вологого повітря, а він ішов і не відчував того жару – сонце не могло прогріти старі кістки чи розтопити закам’яніле серце. Мимоволі поглядав він на випадкових перехожих, та бачив у них тільки своїх майбутніх клієнтів. Хоча цей і он той ще побігають. А ось цей, з погаслим розгубленим поглядом і непевним кроком, мабуть, скоро завітає.

Минали роки, а Григорій все возився з мерцями – перекладав їх, мив, зашивав після розтинів, жодного разу не поранившись голкою – міг би тоді підхопити якийсь важкий недуг. Траплялися йому тут молоді й старі, красиві й потворні, чоловіки й жінки, і навіть немовлята – тільки тут вони були вже всі однакові перед ним і рівні. Найчастіше сюди доставляли померлих у самій лікарні, рідше траплялись постраждалі від аварій чи в побутових сутичках. Та найбільше неприємні йому були бомжі – брудні і смердючі. Якщо за деякий час не знаходились родичі, охочі їх поховати (а найчастіше так і було), їх усіх збирали в купу і закопували в спільну безіменну могилу на задвірках кладовища, як собак. Хоча, як він думав, усім їм вже мало бути однаково – лежати на м’якій подушці чи на сирій землі. Єдине, що дратувало в такому випадку, – копачі чекали, доки бомжів назбирається декілька, щоб кинути їх в одну яму, за цей час частина їх починала відверто попахувати, незважаючи на холод у морзі.

До деяких померлих необхідно було упізнання. Тоді Кирило, котрий привидів боявся, разом з міліціонером приводив у коридор можливих родичів; Григорій викочував туди носилки і відкидав полотнище з обличчя. Відвідувачі полегшено зітхали, коли бачили не свого рідного, а найчастіше пізнавали і плакали. Бачив він за своє життя чимало таких сліз і міг напевно відрізнити, коли ті люди картинно голосили, завиваючи і заломлюючи руки, а коли і щиро плакали – беззвучно і скорботно, або навіть очі залишалися сухими, тільки був у них важкий біль, і вуста кривилися в гримасі – виглядали тоді вони жалюгідно і неприємно. Він не відчував жалю до жодних з них, хоч щирих, хоч лицемірів. Тільки Кирило співчутливо брав за руку і виводив їх, а Григорій байдуже закочував носилки назад.

Того вечора було зовсім зимно і холодно. Він як завжди читав газету, чекаючи нічого санітара. Постукав і зайшов всередину Кирило, котрий привидів боявся. Окинув оком рівні ряди носилок, пройшовся до кінця зали і зупинився там. Ось тут, у найтемнішому кутку, куди майже не світила лампочка, як казали люди, і був розстріляний поміщик. Він навіть у якусь мить побачив його – сидів той розгублений, притиснутий до дружини, яка намагалась руками прикрита сина й доньку, а над ними стояв кат з темним обличчям без рис, звівши рушницю. Бачив переляк в очах дітей і розпач в очах дорослих; і серед того розпачу і приреченості ще тліла іскорка надії, яка так і не здійсниться, - що станеться якесь чудо і порятує їх. Та вже стояла над ними смерть і заносила свою косу, по мірі того як кат наводив рушницю. Крізь це видіння і темряву бачив темні плями на цеглинах, і здавалось Кирилові, що то їхня кров проступає тут, і ніколи вже не можна буде її змити.

Григорій увесь цей час не відривався від газети. Немає тут замучених духів поміщика і його сім’ї, а темне на стіні – то грибок від вогкості. Тоді повернувся до столу патологоанатом і витягував з халату чекушку, звично запропонувавши Григорієві. Той звично відмовився. Кирило почав потихеньку випорожнювати пляшку, ведучи неквапливу розмову. Власне, розмовляв він сам, переважно жаліючись на життя, а старий тільки сухо кивав йому. По мірі закінчення пляшки все більш настирно пропонував йому випити Кирило, зрештою Григорій погоджувався, але не випивав налиту чарку, а непомітно виливав повз – його співрозмовник уже був помутнілий – путався в думках, боязко оглядався назад – звідти на нього стирчали рівним рядом нерухомі посинілі ноги. Зрештою не витримував такого сусідства, прощався, і теліпав геть.

Григорій і сам вже почав збиратись, коли закотили ще одні ноші з тілом, накритим полотном. Бомжиха, замерзла в заметі, ніяких документів при собі не має. Навряд її хтось шукатиме, тому закопають просто завтра разом з рештою. Тому її можна було не мити і не перевдягати – тільки тому Григорій не став лютитись, що йому зіпсували кінець робочого дня.

Її ноги були розпухлі і почорнілі, від переохолодження ще за життя почалась гангрена. Записавши в свій журнал номер з бірки на пальці ноги, все ж відкинув простирадло. І закляк. Олена дивилась на нього нерухомим замученим поглядом. Тільки родимка на щоці майже провалилась у густі зморшки, а напіврозкриті очі вже не палали тим чарівним чорним вогнем – були вицвілі і мертві. Григорій пізнав її в першу ж мить і розгубився. Закрив їй очі і на ватних ногах доплентав до свого стільця. Вже прийшов нічний санітар, а він ще не міг отямитись. Потім все ж повернувся до неї. Він ніколи не узнає, як вона, розумна й гарна, докотилася до такого життя – залишилась бездомною і замерзла в заметі; була вдягнена в якесь ганчір’я, вся схудла, змучена і виснажена. Хай там як, втішався він, з ним би вона все одно була б нещасливою, їй би було б навіть гірше, ніж є зараз.

Оглянувши тіло уважніше, помітив у складках на грудях медальйон. То була дешева пластмаска, тому ніхто на неї не зазіхнув. Григорій узяв медальйон – від натискання той розкрився надвоє, і всередині старий раптом побачив чорно-білу фотографію з юним обличчям, яке щодня розглядав у дзеркалі.

«Вибач» - тільки й зміг ледь відчутно видавити з себе. Каменюка, що десятиліттями замінювала йому серце, обірвалась і полетіла вниз, розлітаючись у польоті на гострі холодні уламки.

Наступного ранку до входу в морг під’їхав закритий фургончик. Розпорядник з ритуальної служби подав знак, і двоє дужих хлопців почали переносити бомжів в машину, кидаючи їх просто на підлогу. Григорій підійшов до розпорядника.

- Її не треба разом з усіма, – показав пальцем на Олену. – Знайшлись родичі, і вони передали гроші. – І тремтячою рукою віддав йому пачку, яку збирав на власні похорони.