Чуже

І я поїхав. Покинув усе заради нічого, в кращому випадку – чогось невідомого. По суті, лише заради роботи, якої не міг знайти в рідному місті.

О так, тепер воно для мене рідне. Скільки я говорив зле про нього, скільки мучив себе уявними проблемами та хотів самостійності – думки матеріалізувались. Так мені і треба.

Головне, що хоч рішення я приймав сам, і звинувачувати в ньому можу тільки себе. Та від’їзд в абсолютно невідоме і чуже середовище був потрібен, і чим пізніше б він відбувся, тим був би боліснішим. І так важкувато на душі, і не дає покою думка, наскільки моє остаточне рішення залежало від мовчазної, але практично одностайної згоди оточуючих. Вони ж вірять, що я все зможу. Традиційно в мене вірять усі, крім мене самого.

Місто, яке поки що не стану називати, виявилось потворним, облізлим і обмальованим. Про рідний Кривий Ріг ходять нехороші легенди далеко за його межами, та він просто культурна столиця порівняно з цим.

Але не потворність міста і не важка та незрозуміла з незвички робота найстрашніші. Найстрашніше – порожня чужа квартира. Квартира відносно хороша, гріх скаржитись; проте усе в ній чуже і несе відбиток чийогось минулого життя. Чужі монети, волосся і навіть нігті; подушка, просякла чужим духом. Решітка на вікнах, яка завиває від подиху вітру.

Запахи.

І вечори.

Все це не так помітно, доки не спускається темрява, і все стає зовсім іншим. Тоді шафа вирячує дзеркала-очі і неустанно дивиться ними, відображуючи пустоту, а чорний прохід у коридор стає широко роззявленим ротом, і це обличчя нависає наді мною. Вітер вночі стає дужчим, і решітка завиває вже не тихо, а в повну силу, наче тисячі замучених душ кидає об неї, розриває на шматки і чавить об скло, через що від вікна тягне холодом.

В цій темряві і тиші я виразно відчуваю, що зовсім один. Один на сотні кілометрів навколо.

Можна було б сказати, що мій від’їзд відбувався в стані надзвичайної секретності. Про те, коли і куди я їду, знали одиниці. Можна було б, якби не одне зауваження – усім іншим давно однаково. І все одно, там далеко ще залишились ті, які дійсно люблять і переживають. І як би їм не було важко зараз, слід визнати, що з часом без мене їм стане легше, набагато легше. Ось це полегшення, мабуть, і слід вважати найбільшим досягненням мого безглуздого життя.