Маски

В дитинстві я був зовсім не схожий на себе теперішнього. Зараз навіть мені самому важко повірити, що то був саме я. З самого початку, коли я тільки почав говорити і усвідомлювати себе, став озвучувати майже усі свої думки.

Я міг розповісти абсолютно незнайомим людям на зупинці від чого здохла наша кішка. Смішив продавщиць на базарі запитаннями типу «скільки коштує цибуля?», хоча в дошкільному віці вона мені була абсолютно непотрібна, та й не було за що купувати. Міг з непідробним обуренням сперечатись з якимось дідом із бабусиного під’їзду, що правильно говорити «вівторок», а не «вторник». Я торохтів без зупинки.

А потім мене осінило. Якщо точніше, я просто несвідомо змінився. Це вже зараз, через багато років, можу пояснити собі, що сталося. А сталося наступне – я збагнув, що основні усі деталі моєї системи цінностей у системах цінностей інших людей займають заштатні другорядні місця. Або взагалі відсутні. Ровесники говорили набагато цікавіше, і слухали їх відповідно уважніше. Навіть родичі напевно втомилися від моєї балаканини, і мені все частіше доводилось ловити себе на думці, що мене не слухають, або слухають тільки з поваги. Коротше кажучи, всім начхати.

І я замовк. Пройшло немало часу, мій голос зробився тихим, і щоб його почули, треба зриватися на крик. Тільки і я вже не хочу, аби мене чули. Ніхто, навіть найближчі люди, не здогадуються, що коїться в мене всередині, але насправді нікому й не цікаво. Мені в свою чергу нецікаво про це говорити. Усі всім задоволені.

Гармонія і рівновага.

Правда, спочатку, здається, це було складно. А потім я навчився вдягати маски. Брехати. Брехати людям, переважно щоб догодити їм; за певними винятками, коли мені начхати на думку конкретної особи і можна свідомо робити щось назло. Друга маска – спільні інтереси. Усі стають ближчими, коли вони є. Насправді я зрідка зустрічаю людей, інтереси яких співпадають з отою моєю чудною системою цінностей. Але тоді треба навигадувати ще і ще спільних інтересів, аби не впустити їх. Знову брехати.

Зрештою я розгледів, що навколо і так уже майже всі в масках. Це звірячий оскал перед слабшими і собача відданість перед сильнішими. І ще незворушна байдужість до абсолютної більшості. То чого переживати?

Пройде ще деякий час, і я навчусь повністю приховувати свій справжній настрій і емоції. Тоді я досягну найвищого рівня лицемірства – якщо треба, є маски на всі життєві ситуації. Тим більше, тоді майже у всіх випадках мені згодиться байдужість – все одно, що ви думаєте про мене, і це взаємно. От тільки стає некомфортно, коли з’являється хтось, кому насправді не байдуже, що зі мною. Якось боязко відкриватись і зривати всі маски. Бо виявиться, що там, за ними, уже немає ніякого обличчя.