віршик

До того берега веде один лиш міст,

І перед ним я зараз сам стою,

І хочу перебігти, як колись,

Щоб опинитись знов на тім краю.

Заманює зелена далечінь,

Звуки дитинства і знайомі голоси.

Земля давно загублених створінь.

Там все, що я хотів і що просив.

Та я стою. Бо тільки перейду,

Я розпочну іще одну війну

І знов програю. Знову не вкраду

Свою давно загублену весну.

Мене знов кине в небо неживе,

Укутає отруєним туманом.

І осліпить. Задушить. Розірве

Іржавим лезом ледь засохлі рани.

Тоді б я падав вертикально вниз

І роздирав об камінь кулаки,

Та я стою. Я все ж туди не вліз,

І вже в моїх долонях сірники.

Дивлюсь туди неначе крізь туман,

Невдячне діло – рушити мости,

Та краще, ніж втекти в самообман

І впасти на коліна, і повзти.

Яка різниця, хто що не сказав,

Все недоказане потоне у вогні.

Раз я поставив все і не вгадав.

Так є. Весь світ був правий, а я – ні.

Палає міст, злітають іскри в висоту,

А я йду геть і вже не зупинюсь.

Можливо, я крокую в пустоту.

Але не повернусь.