Ім'я

“Дехто каже, що ти володієш даром провидіння, от я і цікавлюсь. Не те щоб я в таке вірив, але ж не на порожньому місці з'явилися ці балачки.” – Вишняк замовк і витримав кількасекундну паузу. На його співбесідника, проте, ці слова не справили жодного враження. – “Я більше схиляюся до того, що говорять інші. Ти – далекий родич Боса, і він тримає тебе із жалості.” Це вже прозвучало набагато більш провокативно, але Варава продовжував незворушно мовчати.

Це вже не вперше Вишняк намагався його розговорити, і все було марно. Варава цікавив його своїм існуванням та дратував одночасно. Для нього це був такий собі антиприклад для наслідування. Той, на кого варто рівнятися, аби нічим не стати на нього схожим.

Вишняк перевів погляд на годинник і подумки вилаявся. Обідня перерва доходила до кінця, а він провів її в затхлому кутку біля цього незрозумілого діда. В нього лишалася тільки одна можлива зачіпка, яку він досі боявся використати, але тоді, зі злості, все ж таки зміг. Це стосувалося цноти. Зараз він не пам'ятав уже, що саме тоді сказав, але жарт вийшов влучним, себто болісним та принизливим. Вишняк гадки не мав ні про що стосовно особистого життя Варави, але був певен, що цьому миршавому чоловічкові у житті не дала б жодна баба, ні з жалю, ні навіть за гроші. Це був хід по тонкому лезу й для нього самого – у свої 25 він сам ще лишався незайманим, через що страшно комплексував та боявся, що хоч хтось із колег може таке запідозрити.

А проте, він влучив у десятку. Вічно беземоційне обличчя Варави перекосило від гніву, вицвілі оченята під кущистими рябими бровами звузилися, а маленькі долоні стиснулися в кулаки. А затим він різко й неочікувано схопив Вишняка за руку. Того пересмикнуло, наче вдарило струмом, а очі поповзли вверх, так що замість них на обличчі зосталися самі білки.

Він упав у кров, море крові, затхлої та встояної, так що вона дійшла до консистенції холодцю, але його тіло пробило ту застиглу жижу, провалившися в глибину. Замість повітря він почав хапати ротом ту брудну кров, що мала смак гною та недуг, хаотично борсаючись, та все ж виринув головою на поверхню.

Але щось було не так, він і сам не одразу зрозумів, аж поки не схопився руками за обличчя, намацавши замість очей порожні очниці. Його очі, однак, продовжували бачити, плаваючи десь у морі крові, незалежно одне від одного транслюючи йому видива того моря. Вишняк завив від горя й розпачу, та все ж пірнув назад, намагаючись навпомацки знайти їх на глибині.

Море, берег моря, вода чорніє й біснується, згори все заливає дощ, червоний дощ крові, все червоне. Колючий пісок та уламки мушель, вони тікають, вони всі босі й ріжуть ноги об мушлі, падають, здираючи до м'яса коліна й лікті, хапаються у розпачі за обличчя й відтак рвуть їх на шмаття, бо їх долоні вкриті гострими уламками мушель. Вибухи. Хаотичні спалахи, блискавки й вибухи, кулеметні черги з вертольотів, що так близько. Хтось підіймає руку й кидає каменем у найближчий, такий чіткий у кривавому дощі, ніби його дійсно можна збити каменем. Натомість його прошиває одразу кілька автоматних черг, розриваючи на шмаття, вони продовжують бігти по розпеченому піску й мушлям, що лезами ріжуть їм ноги, вони біжать по дитячим трупам, розірваними вибухами й кулями. Вишняк намагається схопити хоч когось із них, щоб спитати що коїться, хапає одного за плече й кричить щось, та все тоне у вибуху. Той, що попереду, обертається, й замість обличчя в нього каша з мозку й роздавлених кісток. Вишняк починає блювати, він блює просто навколо себе в океані застиглої крові, знову виривається на поверхню, втративши надію знайти свої очі й сподіваючись, що зараз він хоча б матиме милість швидко померти від виснаження та пережитого жаху.

Коли Варава забрав руку, його пересмикнуло ще раз. Вишняк сидів розгублений та шокований не менш як хвилину. “Що то було?” – зрештою спитав і сам не пізнав свого голосу. “Це той тягар, що мені випало нести” – спокійно відповів Варава. – “Насправді, зовсім маленька його частина”. Його лице знов стало збайдужілим, він відвернувся й продовжив відламували руками й відправляти шматок за шматком до рота свій хліб, ясно показуючи, що розмову завершено.

* * *

Той день був звично нудним і нескінченним, тому Вишняк зовсім не здивувався, що по обіді його стало хилити в сон, як це траплялося вже кілька тижнів поспіль. Поготів, на другу половину дня було призначено двогодинну зустріч, присвячену квартальному плануванню, а такі події він небезпідставно вважав найнуднішою частиною роботи будь-якого програміста.

Щоб доєднатися до “зустрічі”, йому було достатньо зробити кілька натискань на тачпад свого макбука й побачити на екрані своїх колег з кількох міст і країн, не покидаючи свого кабінету. Власне, кабінетом те приміщення називав тільки він сам, марно намагаючись привчити до того Машку чи синів. “Кабінет” був перероблений із комори, це максимум, який Вишняк міг дозволити собі у двокімнатній квартирі, де вони тіснилися вчотирьох.

Не без заздрощів оцінив простір, що виднівся позаду деяких колег, поки всі на початку зустрічі тримали вебкамери увімкненими. Це були порожні для нього дві години, віддані на поталу активним та ініціативним, до яких Вишняк точно себе не відносив. Він так і залишився сірою робочою конячкою, яка досягла стелі своїх можливостей багато років тому. Зараз, дивлячись на успішніших колег, більшість із яких були молодші, включаючи його власного менеджера, він би навіть не заздрив їм, якби не ті просторі кімнати, що очевидно натякали на більшу зарплатню.

Його кабінет був місцем контрастів. За приємну сторону контрасту відповідав макбук та два великі якісні монітори. Водночас стояли вони на столі, що застав ще совєцький союз, а їх власник гордо сидів на простій табуретці – жоден стілець туди не помістився б. Вікон у колишній коморі природно не було, тому за освітлення відповідала самотня лампочка без абажура.

Весь вільний простір на столі та під ним завалений чим тільки можна: купа записок і записників, од яких Вишняк не міг відвикнути за багато років суто комп'ютерної роботи, зарядні кабелі, половина з яких вже не функціонувала, смартфон, знімні жорсткі диски та використані мізинчикові батарейки. На столі знайшлося місце для турецьких дрібних монет, прихоплених як сувенір з “ол інклюзів” кількарічної давнини разом з парою магнітів та порожніх мушель. Багато упаковок чипсів, повних, порожніх і початих, що давно стали для нього наркотиком під час напруженої роботи мозку. Кілька розкиданих долі пивних бляшанок, що стали наркотиком у неробочий час – усі порожні.

Порівняно зі столом та підлогою, стіни виглядали аскетично. На одній висіла якась дешева картина з абстрактним морським пейзажем, привезена з іншої відпустки (вона, проте, вдало прикривала місце, де геть вилущилася фарба), золота медаль ще зі школи та фігурка чоловічка, сплетеного зі стебел та колосків пшениці – подарунок, що хтось підсунув йому в день звільнення з колишньої роботи. На іншій стіні – фотографія з новорічного корпоративу тієї ж минулої роботи, на якому він очікувано напився до втрати пам'яті й не згадав би про той вечір взагалі, якби не цей шматочок спогадів на блискучому папері.

Від нудної робочої розмови його почало ще дужче хилити в сон, так що Вишняк пробував прийти до тями, зосереджено розглядаючи всі ті речі в кабінеті. Але речі жили своїм життям, мінливо пливучи перед очима й відриваючи його від реальності. У чоловічка з сухої пшениці, видно, почали відростати корені, прагнучи дотягнутися до столу. Він перевів погляд на фото.

Його звична тусовка, хлопці, з якими він тоді найтісніше співпрацював – Сєрий, Ден та Андрюха, але там на знімку до них доєдналася також Саша, маленька круглолиця дизайнерка, постійна душа компанії та загальна улюблениця. Вишняк був таємно закоханий в неї, та знаку не подавав, розуміючи очевидну нерівноцінність такого ймовірного союзу. Але от того вечора, коли він ще не встиг напитися до тваринного стану, але вже набув певної сміливості, він обійняв Сашу за талію, й вона неочікувано виявилася зовсім не проти, посміхнувшись у камеру та заодно йому напам'ять своєю неймовірною посмішкою.

Із сонних спогадів його викинув крик дружини, що відчитувала котрогось із синів на кухні. Інший, незрозуміло хто з них, в той самий час смикнув дверну ручку в батьківський кабінет. То була нагла провокація, бо Вишняк строго забороняв займати його під час роботи. Не стільки, щоб не відривали, а більше аби не заставали у хвилини прокрастинації за переглядом тіктоків і фейсбуків – якщо відчинити двері, всі його екрани ставали моментально видимі тому, хто заходить. Тому Вишняк приладнав до них зсередини защібку, хай слабеньку, але це вторгнення вона витримала.

“Якого біса?” – вилаявся він гучно, на що почув заливистий дитячий сміх та тупотіння ніжок, що тікали від кабінету. “Я тобі що казала про лайку при дітях?!” – гримнуло у відповідь зі сторони кухні. Вишняк невдоволено поморщився й повернувся назад до екрана та своїх спогадів.

Попри подібність посад, минула й теперішня фірма виявилися абсолютно різними. Попередня займала маленький та непримітний, проте затишний офіс у центрі міста. Працівників було всього нічого, так що при нагоді вони вміщувалися в невелику конференц-залу, де їх збирав директор, щоб повідомити якісь новини. Завдяки домашній невимушеній атмосфері, навіть погані новини в тій залі не сприймалися як щось важке. Директор, якого всі звали просто Бос, з усіма був на ти, іноді забігав побазікати в курилці з підлеглими, а у вихідні грав на гітарі в якомусь місцевому рок-гурті.

Вишняк ніколи не палив, проте справно ходив у курилку з найближчими друзями, поспілкуватися, а заодно і спалити трохи робочого часу. Переважна більшість людей у фірмі були геть молоді, вчорашні студенти, перед якими, здавалося, відкритий весь світ. У поточній конторі все виглядало геть інакше.

Офісів у неї не було взагалі, але вона, подібно спруту, запустила свої щупальця у різні країни та міста. Директор компанії був чимось на кшталт напівбога, до якого простим смертним не так і просто було б доступитися. Зазвичай, він нагадував про себе лише банальними розсилками вітань на великі свята, та й то, найпевніше, робила секретарка.

Вишняк ще раз подивився на екран – нікого з цих людей, геть різних, він ніколи не бачив наживо. Проте, вдивляючись у їхні зарозумілі пики, він думав, то і на краще. Оскільки деякі з них вже відключили вебкамери, він із полегшенням зробив те саме, нарешті дозволивши собі закрити очі та перестати зображати на лиці хоч тінь зацікавленості тим, що зараз обговорювалося. Попри ініціативність доповідачів, їх голоси були на диво монотонними. Вишняк замотав невдоволено головою, але ця монотонність провалювала його дедалі глибше в сон. Його так розморило, що він не зміг прийти до тями навіть від уколу цупкого листка. Сухий пшеничний чоловічок зазеленів та пустив пагони по стіні аж до столу, зрештою вп'явшись одним із них просто під шкіру лівої руки.

Серед молоді, що працювала у попередній його компанії, був лише один чоловік, набагато старший за всіх інших. Його прізвище було Варава, а ім'я Вишняк уже б зараз не згадав, та й то не мало значення, бо всі звали його Дід. Визначити його вік було насправді важко. Худорляве тіло й лице підлітка, над яким здіймався зморшкуватий лисий лоб із залишками скуйовдженого сивого волосся на потилиці. Голос у Діда був скрипучий та з якимись жіночими нотками, що в купі з його образом мало б бути комічним, але натомість здавалося нудотним.

Зайве казати, що Дід ні з ким не товаришував і майже не спілкувався. Він мав власний відгороджений куток з древнім комп'ютером та монітором з пузатим екраном. Цілими днями він безвилазно сидів за тим комп'ютером, неспішно стукаючи по клавішах одним пальцем. Ні по яким задачам він не взаємодіяв ні з ким із колег, тому його робота була загадкою для всіх, крім Боса.

Коли в обідню перерву всі йшли в кафе в сусідній будівлі, Дід так само лишався на місці. Він діставав зі своєї старої шкіряної сумки брудний судочок, у якому ніколи не було нічого, окрім кількох скибок білого хліба. Неспішно розривав той хліб маленькими пальцями, скатував у кульки та обома руками послідовно відправляв до рота. Усім видавалося очевидним, що в нього немає ніякої родини, але й дивно, адже зробити хоча б бутерброди мало бути не важко навіть йому самому.

“Короче, є одна історія, певно дічь, але менше з тим.” – почав якось Сєрий, коли вони своєю звичною компанією стояли в курилці. – “Коли наш Бос тільки починав, він відкрив маленький магазинчик із продажу мобілок за два квартали звідси. І взяв цього Діда якимось техніком, кажуть, просто щоб мати квоту на інваліда, тоді є якісь податкові пільги. Ну по ньому ж видно, що з ним щось не то.

Дід щось колупав собі в окремій коморці, на люди майже не показувався, не було сенсу, та й не варто, ну а то люди приходять купувати дорогу річ, а тут це опудало скрипуче. І отак був він для всіх невидимий до одного дня. А тут прикиньте, звичайний день, магазин працює, є кілька відвідувачів. Вибігає з підсобки Дід геть не в собі, волає на всю силу: Тікайте! Чому стоїте, вимітайтесь геть! В магазин хочуть зайти нові клієнти, він виштовхує їх на вулицю, далі намагається випхати тих, хто всередині.

Тут уже з'являється Бос, не витримує, іде до Діда цілеспрямовано вибити з нього дурь, хапає його за шкірку. А ще там була прибиральниця в них, дівчинка, геть дитина, якась студентка на підробітку. І от Дід як вуж вислизає з міцних обіймів Боса, хапає ту діваху, бо її легше всього, і тягне на вулицю. Бос вибігає за ними, наздоганяє за кілька метрів вже на вулиці.

А той магазинчик був, суто двері та одне панорамне вікно велике. І от уявіть, вони борсаються трохи в стороні як лебідь, рак і щука, і в цей момент в те вікно на повному ходу влітає величезний джип. Якийсь бичара набухався і тупо втулився в нього, як потім виявилось. Там одразу всередині хаос, щось заіскрилося, все загорілося. Бос, ви знаєте, не жаліє на протипожежну безпеку і все таке, але там було без шансів, спалахнуло все й одразу.

Крім тих трьох, що опинилися надворі, загинули майже всі. Когось задавило джипом, хтось вчадів. Хто обгорів, встиг позаздрити мертвим, бо вони вже потім по кілька тижнів у госпіталі мучились з опіками, поки не вмерли. Бос на тій фігні дуже добре піднявся на страховці, людей шкода, звісно, але ну він у нас завжди найперше на бізнес орієнтується. І відтоді він так і тягає Діда цього, значить, Вараву, по всіх своїх фірмах і завжди до нього дослухається.”

“А я чув, він просто родич якийсь далекий, і його попросили притулити хоч куди, щоб до пенсії досидів. – відповів Ден. – А може, зараз теж менший податок, якщо тримати інваліда?”

“Вишняк, ти що, заснув?” – із заціпеніння його вивів голос менеджера. Він здригнувся, від чого пшениця, що далі повзла по ньому, легенько зашелестіла. “Вибачте, ви можете повторити питання?” – звернувся він до менеджера. “Питань нема” – сухо відповів той і проставив якійсь задачі термін 5 днів. Очевидно, тій, що йому призначалася й обговорення якої він проспав.

То й далі було більше схоже на сон, у якому йому ставало все важче рухатися. Ось солома вже оповила тебе довкола, намагаючись заодно прив'язати руки до тулуба. Місцями вона вже в тобі, пускає паростки у твоїх венах та лізе в кишки. Вишняк завжди вважав жирок, що наріс на його животі через зловживання пивом і чипсами, чимось неживим та нечуттєвим, але ж ось його розрізають списи цупкого пшеничного листя, й виявляється, навіть той жир болить.

Дивно, чому йому так спокійно після прочухана. Вже немає того відчуття винного школяра, якого відчитали за незроблену домашку, хоча все одно неприємно. Він спробував відірватися на щось хороше, та в голову чомусь лізли тільки погані спогади та пшеничні паростки. Стало геть недобре, як він згадав той самий момент, коли Варава став краще ніж він. Коли лишився на роботі, а його, Вишняка, звільнили. Попри всю свою людяність, Бос завжди ставив на перше місце бізнес.

“Давай так, зробимо наче ти вирішив сам звільнитися. Допрацюєш ще два тижні як заведено, позвеш своїх пацанів у кабак, виставишся. Вони подарують тобі якийсь непотріб на пам'ять. Можеш і мене при всіх запросити, я відмовлюся, пославшись на зайнятість. Як знайдеш нову роботу й питатимуть, чому звідси пішов, скажеш, що через начальника придурка”. Він розсміявся так заразно, що Вишняк щиро посміхнувся у відповідь, хоча всередині нього все обвалилося у прірву.

З чергового ступору його вивів звук повідомлення на телефоні. То був емейл, і він здивувався, побачивши, що це повідомлення якраз із тієї, колишньої роботи. Тоді в них не було корпоративної пошти, всі користувалися особистою. Проте, після звільнення він ні разу не отримував від них повідомлень. Відкрив, проглянув по діагоналі. “З глибоким сумом повідомляємо, що цієї ночі раптово помер, бла бла… Віддав багато років нашій компанії, був сумлінним та лояльним працівником, ля ля… Похорон завтра там-то, будемо вдячні за допомогу в організації, позаяк померлий не мав близьких родичів.”

Вишняк прокрутив лист далі донизу, хоча не мав сумнівів, що там побачить. На монохромному фото з чорною стрічкою в кутку обличчя Варави було ще більш незрозумілого віку. Чи він не змінився за ці роки, чи знімок ще з тих часів? Проте можливості щось осмислювати далі вже не лишалося. Обплетена паростками рука знесилено випустила смартфон, і він полетів десь униз, до порожніх пустих бляшанок.

“Хто, в біса, взагалі подарував мені цей непотріб?” – апатично подумав Вишняк, глянувши на стіну зліва, хоча й пам'ятав, чудово пам'ятав, що це був подарунок Варави, того самого діда, що тільки й жер пшеничний хліб та більше нічого. Перші паростки вже проникли йому в мозок і з них він міг би тепер напряму слухати цю істоту, вже наперед знаючи, що почує той самий нудотний скрипучий голос.

“Я не знаю, чому саме тебе вибрали мені на заміну. Ти нікчемний і забудькуватий, ти навіть примудрився забути моє ім'я, хоча воно таке саме, як і в тебе. Але вже неважливо. Відтепер я – це ти, а ти – це я.” Вишняк уважно слухав далі, але продовження не було. Паростки вже повністю знерухомили його, оповивши все тіло стеблами й листям, колоссям та корінням. Відкритими залишалися тільки очі. Він зробив над собою зусилля і закотив їх вгору, так щоб напряму зсередини побачити пшеничного бога, на якого щойно перетворився. Ззовні залишилися тільки порожні білки, і з них потекли криваві сльози.

Він знову падав у море затхлої крові, густої, липкої та смердючої, з останніх сил виривався нагору хапнути повітря та далі провалювався вниз. Поруч із ним то там, то там назовні виривалися істоти з місивом із мозку та роздроблених кісток замість облич, а зверху їх поливали кулеметним вогнем вертольоти. А я ж правда забув як мене звуть, яке в мене ім'я? Чи його в мене вже немає? Ось зовсім поруч берег, гарячий чорний пісок та гострі леза розбитих мушель, як близько, тільки ж де взяти сили доплисти?

“Пуфф!” – дивний звук, схожий на глухий вибух, відірвав Марію від її щоденної монотонної біганини між кухнею та двома малими неслухняними дітьми. Хай яка зайнята, вона стривожилась, бо звук був зі сторони чоловікової комори. “Кабінет, та пам'ятаю я, кабінет” – виправляла вона себе подумки, ідучи в тому напрямку. Постукала, покликала його, смикнула двері. Зачинено, ніхто не відповідає. Смикнула ще раз сильніше, слаба защіпка не витримала й обірвалася.

Марія здивовано оглянула комору. Її чоловік кудись зник, але навіть більше того її злякало, що приміщення перетворилося ніби на хлів. Усі поверхні вкриті якоюсь соломою та колосками, навіть стеля. Від соломи деінде підіймався вгору млосний непевний димок з неприємним запахом цвілі, неначе то все було однією живою істотою.

“Що це за херня, бля?” – спитала сама в себе шокована жінка, забувши на мить про всякі манери та навіть про своїх дітей, що злякано визирали із-за її спини.

P. S. Я дуже скучив за тим своїм внутрішнім голосом, що іноді навідувався до мене і просто зсередини голови диктував готовий текст якоїсь оповідки, який мені достатньо було вчасно записати. До сьогодні я вже став боятися, що він більше не повернеться. Ще більше я скучив за можливістю власне безперешкодно то все записувати, бо на це треба кілька годин, а якщо я протуплю хоча б день-два, то все забувається і втрачається інтерес. І хоча голос нарешті повернувся, оту можливість покинути все тут і зараз та взятися писати, коли заманеться, я, видно, втратив назавжди.

Попри постійні намагання вигадати щось із нічого, я залишаюся твердо переконаним, що на справжні вигадки здатні тільки психи та наркомани. А все, що ми пробуємо видати за власні фантазії – то просто синтез пережитого та побаченого. Вараву я склеїв із трьох різних людей, що в різний час траплялися в моєму житті, й котрі навіть не знають про існування один одного, з іще трьох людей зліпив Вишняка. І тільки пшеничний бог прийшов до мене сам, уві сні.

Коментарі

Nech sa paci

14.10.25, 02:21

Хоч би не наснилося...

visnyk

24.10.25, 23:25Відповідь на 1 від Nech sa paci

35.10.25, 00:56Відповідь на 2 від visnyk

Узагалі-то нав'язливі думки або голоси — це фігово, такого краще позбуватися.

46.10.25, 00:01Відповідь на 3 від Nech sa paci

немає нав'язливих голосів, а той, що з'являється рідко, я навпаки чекаю. сни цікаві, але майже все одразу ж забуваю. не забував би - мав би вже матеріал на другу книжку)

58.10.25, 15:36Відповідь на 4 від visnyk

Мені теж буває сниться щось цікаве, але забуваю майже одразу.

Часто сняться подорожі й смерчі, а тепер і щось супутнє з війною.

no_one

64.11.25, 23:47

Овва!.................
Дуже довго не наважувалась прочитати... Мабуть відчувала зміст не читаючи.
Маю яскраву уяву і все, що читаю, бачу ніби наяву... відчуваю, співпереживаю....

Дуже і дуже. Знімаю капелюха і схиляю голову в пошані....
Лише одне бентежить... тягар, який несете. Хочеться, щоб він вас не зламав.

Дякую. Це талановито...

76.11.25, 00:25Відповідь на 6 від no_one

зазвичай я несу маячню або фотоапарат, але не тягар

88.11.25, 00:12Відповідь на 7 від visnyk

приємно це чути.
значить у вас багата уява)

98.11.25, 00:21Відповідь на 8 від no_one

недостатньо бісить, коли шматочок цікавий приходить в голову, а от подальший сюжет навколо нього не вибудовується.

108.11.25, 00:55Відповідь на 9 від visnyk

значить не на часі... треба відпустити. прийде пізніше.
маю інші "турботи"... вночі мені сняться чудові вірші... їх хтось мені начитує... а коли прокидаюся, пам'ятаю лише післясмак від них та пару рядків.. і все...

visnyk

Ім'я

Останні статті

Коментарі