Чорніше за чорне

Дорогою туди-сюди снували люди, було їх тут досить багато, бо йшов він якраз центральною вулицею села, до того ж була неділя. Вони проходили назустріч і зусібіч обганяли його, бо йшов Михайлик неквапно, пильно придивляючись до них. Більшість йшла своєю звичною ходою, але деякі помітно прилипали до землі, із зусиллями одриваючи від неї ноги, наче були ті налиті свинцем.

Раніше він не помічав за оточуючими цієї вади, доки його власний дід, старезний вже і сивий, йшов так собі і раптом завмер просто на вулиці, за кілька метрів од власного двору. Михайлик з зачудуванням дивився на нього – зробився геть нерухомий, твердий і холодний, а навколо бігала баба і голосила. Далі стало відбуватися іще дивніше – шкіра дідова поступово ставала темною і шкарубкою, через кілька днів з неї почали пробиватись молоді гілочки і листочки. Руки також перетворились на гілки, а ноги зрослись воєдино, перетворившись на стовбур, який все очевидніше чіплявся корінням за землю.

Михайлик не міг помітити цих змін, хоч би й просиджував навпроти дерева-діда годинами, але варто було йому одвернутись, як за спиною, він це відчував, творилось якесь недобре диво. Зрештою від діда у дереві залишились лише скаламутнілі застиглі очі, а потім й вони затягнулись корою.

З тих пір він і став помічати, що люди навколо час від часу починають приставати до землі і зрештою застигають, перетворюючись на дерева. Дерева, що пішли од людей, ніхто не смів рубати; так і стояли роками у найнесподіваніших місцях, де їх застала чи то смерть, чи то перехід до нового життя – ніхто напевно не міг сказати, чи пам’ятають вони щось од існування людського, чи відчувають біль та мають свідомість, як це властиво звичним людям.

Зрештою через кілька років усі ці дерева всихали і дуже швидко перетворювались у порохно, яке розносилось вітром, і тим більше не міг ніхто сказати, що ставалось з душею людини чи то дерева вже тоді. Михайлик вірив, що саме в той момент душа умирала, а в стані дерева залишалась живою. Свого часу знав лісоруба, котрого привалило в лісі дубом справдешнім; отже, перетворився також на деревину, але скрючену і скалічену вагою того дуба. Вигиналась потворно й безсило тягнула гілки до неба, і хлопчик був готовий поклястись, що поруч з нею відчував її німий крик, ніби то досі волав лісоруб, прибитий дубом до землі.

Про відмінність людей-дерев від інших нагадували також їхні боги, котрих зазвичай вішали на мотузці на стовбурі померлого. Богом Михайликового діда була змія, котра зараз теліпалась од вітру на старій деревині, а у самого Михайлика – кінь.

Коли у селі народжувалась дитина, її несли на окраїну, де знаходилась печера шаману. Печера була наглухо замурована і мала тільки маленьке віконце, повернуте на північ і донизу; таким чином там завжди було темно. Саме під те віконце клали немовля, яке тут же затягували в пітьму шкарубкі сірі руки. Через кілька годин руки повертали немовля на світ уже із власним богом – невеликою фігуркою якоїсь тварини.

Ніхто не міг сказати достеменно, що означала та чи інша тваринка, але всі завжди носили при собі й берегли своїх божеств. Так само ніхто не міг сказати, що являє із себе шаман, скільки йому років, чи що він їсть. Говорили, що скільки на пам’яті людській було село, увесь час був і він, а що не ставав деревом, то за це заплатив вічним ув’язненням у пітьмі безвихідної печери.

Пригадувалось також Михайлику, що й сам він свого часу був близький до того, щоб заклякнути – захворів тяжко, лихоманив і не зводився з ліжка. Дід з бабою водили до нього знахарів і носили якісь зілля, але хлопчику од цього не легшало, а фігурка його бога-коня геть пожовкла.

Зрештою він таки переміг хворобу, хоча ще деякий час пролежав у ліжку, вдаючи важкого – таким чином ухилявся від різноманітної хатньої роботи. Вилежуватись здоровому було зовсім не те, що хворому – міг думати скільки завгодно свої химерні думки, ловити затишні хатні звуки й запахи, спостерігати за звиванням ліній на дерев’яній стіні шафи супроти ліжка, аж доки не починали вони ворушитись й вигинатись, поростали туманом і зникали зовсім. Хлопця видав його власний бог, котрий із жовтого знову зробився лискуче-білим, отже, треба було повертатись до роботи.

Скоро за тим якраз закляк його дід, а ще через деякий час у селі з’явились жуки. Було то видиво дещо моторошне, бо ніхто й ніколи раніше не бачив тут цих створінь. Жуки були велетенські, розміром з добру сливу, і абсолютно чорні. Зайве казати, що коли уперше були побачені, наробили чимало сполоху. Тоді селяни побили й подавили їх достатньо, але жуки все прибували й прибували.

Зрештою люди зрозуміли для себе, що жуки ці не приносять ніякої шкоди – не кусаються, не чіпають худобу й городину, навіть літають майже безшумно. Харчувалися вони пилком, при чому не цуралися ні гарних квітів, ні звичайних бур’янів, а що була вже весна і все навколо цвіло, їжі їм вистачало.

Тоді селяни поступово звиклись із ними і перестали убивати; тим більше, жуків усе одно ставало все більше, здавалось, навколо їх вже мільйони, вони могли одночасно піднятись над селом і затулити своїм чорним скопищем сонце, або осісти суцільним покривалом на поле, яке од того також робилося чорною рухомою масою.

Деяким людям усе одно не подобалось становище, що склалось, вони вимагали роздобути й використати супроти цих створінь отруту чи ще якось змінити положення, але оскільки перебували в меншості, то й залишились ні з чим.

Михайлик побачив уперше такого жука третього дня, їдучи з бабою селом на возі, вже й не пам’ятав, за чим чи від кого. Коняка неквапно торохтіла розбитою дорогою, вкритою калюжами, бо ще не так давно була відлига й дощі. Здається, везли вони тоді сіно, бо хлопцеві запам’ятався його приємний, ніби від щойно скошеного, аромат, змішаний із запахом власного поту та недавнього дощу.

Навколо пливли звичні сільські подвір’я і їх мешканці; на купі прілої соломи під одним із дворів стояла дитина в трусах і кожусі й махала до Михайлика рукою, у другому брудний й закіптюжений чолов’яга рубав дрова, в третьому під ворітьми сидів величезний чорний і кудлатий собака, більше подібний до ведмедя; він провів воза байдужим поглядом, а вже потім почав негучно вуфкати йому вслід.

Тоді й з’явився перед ним перший чорний жук – підлетів звідкілясь зі сторони і всівся просто на груди. Якийсь час дивились незрушно один одному в очі, доки Михайлик не штовхнув його вказівним пальцем геть зі своїх грудей. Жук вже в польоті відкрив крила, показавши овальне сегментоване тільце, й полетів собі далі, з незвички сильно налякавши їхню шкапу.

Та добряче збилася вбік і ледь не зіштовхнулася з возом, що йшов на зустріч протилежною стороною дороги. Воза вів селянин на ім’я Гнат Песиголовець, він одразу почав обкладати бабу лайкою й образами, навіть батогом замахнувся, а вона, що не було тепер кому її захистити, сиділа й мовчки покірно приймала цю ганьбу. Михайлик лишався лежати незрушно на сіні, хоча в душі його кипіла пристрасть.

Ось він вибухає гнівною річчю до Гната, при чому не цурається слів, за які іншого разу міг би й по вухах од баби отримати, а то ще й більше, перестрибує на сусіднього воза, одбирає батога й сам замахується ним на кривдника. Але це все відбувається лише в його уяві, й вози розходяться кожен у свій бік.

Очі баби відтак засвічуються тихим смутком, повертається подумки у ті часи, коли була неодинока й захищена, або й ще раніше, у свою юність. Мала тоді зовсім непривабливу зовнішність, а дід був першим парубком на селі, і годі було й мріяти до нього заглядатись. Але в якийсь момент, коли інші дівки, дорослішаючи, почали надто підкреслювати свою красу, вдаючись до рум’ян й тому подібних речей, вона раптом сама розквітла й засяяла по-своєму; і дід, тоді ще парубок, обрав саме її природну красу, а не штучну й підфарбовану, а може, й не до зовнішності припав, а до душі. Потому мала баба найщасливіші роки свого життя, від пам’яті про які її очі й досі сяяли; погляд Михайлика ж навпаки згас – подумки картав себе за те, що так невдало відбив того жука.

Це вже зараз, ідучи головною дорогою, не звертав жодної уваги на цих істот, що міріадами кружляли навколо, як і не звертали уваги більшість селян, особливо ті, що йшли з ним в одному напрямку. На головній площі села зараз стояв карнавал, який заїхав сюди усього на два дні. Востаннє така подія трапилась ще років десять тому, до Михайликового народження, тому зрозуміло, що чимало охочих хотіли побачити хоч яке дійство. Він же, хоч і не для цього, також пробивався крізь натовп, який ставав усе густішим.

За цим ударив у ніс різкий запах коней, сечі і поту, які зазвичай супроводжують такі скупчення.  Перед площею дорогу оточили жебраки, які зайняли її частину, отже людський потік ставав іще густішим.

Нарешті протиснувся на площу, зовнішнім колом якої розташувались кибитки з фокусниками й акторами. Один саме зараз розривав на шматки й знову збирав докупи хустинку, інший весело награвав на гармошці, а поруч з ним у такт музиці танцював шалено бурий ведмідь, невеликий, однак закований у важкі ланцюги. Ще трохи далі витанцьовували канкан жінки у надто коротких спідницях, але це все мало його хвилювало.

Серед людей, що снували туди-сюди, видивлявся ровесників, доки не запримітив купку потрібних йому дівчат – вони саме воркували над прилавком одної тітки, яка безкоштовно роздавала цуценят. Власне, купка дівчат йому була непотрібна, а скоріше навіть страшна, тому зупинився перед черговою кибиткою й зробив вигляд, що зацікавлено спостерігає за дійством.

Власне, дійства ще не було. Посеред невеличкої сцени перед кибиткою стояв високий худий чоловік у циліндрі, і запрошував самих глядачів взяти участь у виставі.

- Ця сценка дуже незвична, бо гратимете в ній ви самі, мої любі друзі! Одна умова – ролі не вибираємо наперед, а тягнемо папірці, чоловічі – в синьому капелюсі, жіночі – в червоному. Бо одним із вас випаде урятувати світ і стати всенародним улюбленцем, а інші гратимуть пройдисвітів і будуть ненависні за це навіть найріднішим людям, які за машкарою ролі забудуть, ким ви є насправді! А третім узагалі судитиметься померти на самому початку вистави й згинути в небутті…

За балачкою ледве не пропустив, коли дівчата почали розходитись. Угледів серед них Зойку й почав просуватись в одному з нею напрямку. Хотів зробити вигляд, наче зустрів її випадково, натомість мало не загубив, пробиваючись крізь натовп, і ледь не розпластався просто перед її ногами.

- Привіт! – сказала Зойка й всміхнулась. Вона сама, а надто ця її посмішка, шалено подобались Михайлику, але він дуже боявся це виказати, тому, привітавшись, насупився.

Усе, що хотів сказати, вилетіло з голови.

- А пішли на річку? – зрештою швидше спитав, ніж запропонував хлопець. Вони стояли близько, але йому в якийсь момент здалось цього мало, тому наче ненавмисно зробив крок уперед – і наступив Зойці на ногу.

- А що, пішли! – відповіла дівчинка, вивільняючи ту ногу. Тоді швидко повернувся й хотів вже рушати, доки вона не передумала, коли їх зупинив ще один погук.

- І я хочу з вами! – до них пробивався крізь натовп хлопець-ровесник. – Точніше, ми хочемо, я сестрі обіцяв.

Хлопця звали Павло. Михайлик знав, що йому також подобається Зойка, і за це ненавидів його. Сестра була зовсім мала, роки три-чотири, і Михайлик весь час забував, як її звуть. На підтвердження своїх слів Павло виволік з натовпу і сестру й поставив перед собою. Вона майже не говорила і вічно щось жувала, тому була замурзана, а біла сорочка давно загубила колір під численними плямами.

Вони стояли тепер поруч, і Михайлик уперше помітив, як схожі і відмінні одночасно – мали однаковісінькі носи й вуха, зате різні роти й очі – карі у брата, сині у сестри. У неї був просто розкішної краси бог – у вигляді пухнастого рудого кота, настільки реального й милого, що хлопчик уперше пошкодував, що його не можна торкатись – на це було неписане, але усім відоме табу. Навіть найбільші розбишаки не сміли чіпати чужих богів, хоча деякі з них були надто звабливі і походили на дорогі іграшки.

Якби не мала, Михайлик зміг би відбрехатись, аби позбавитись ворога, а так усе пішло шкереберть. Він неохоче погодився, і діти почали пробиватись подалі від площі. Назустріч їм з невеликими проміжками часу пронеслись дивні люди – незвично й радісно збуджені, але не п’яні.

«Смерть жукам… Брат прийде нарешті, наведе тут порядок.» Натовп шелестів і обмінювався незрозумілими новинами. Пронеслась повз них і радісна Михайликова баба.

- Брат ось-ось прийде, позбавить нарешті нас від жуків, - хутко проговорила йому в обличчя, струснула підбадьорливо за плечі і понеслась далі.

Михайлик нічого не зрозумів, бо ніколи не мав ніякого брата.

- Ну тепер ми вам покажемо! – крикнув ще якийсь дядько, пригрозивши кулачиськом жуку, що саме пролітав повз нього. І звідки в цих дорослих скільки злоби, жуки ж нікому не чинять лиха, думали діти, ідучи проти течії основного натовпу, що стікався до площі.

Річку від села відділяв невеличкий лісок, хвилин на п’ятнадцять ходьби. Дорога тут звужувалась у стежку, якою одночасно могли йти тільки по одному чи двоє поруч, тому діти розтягнулись в ланцюжок. Михайлик намагався втішати себе, що Павло справді пішов тільки тому, що обіцяв сестрі. Але той навмисне й демонстративно пробивався до Зойки, яка йшла попереду всіх, щоб бути між нею й Михайликом, зовсім не переймаючись, де там позаду плететься його сестра.

Стежка вивела їх на невеликий голий від дерев пагорб, отже, тут розширилась. Павло одразу скористався цим, спочатку вирівнявшись із Зойкою, а потім узагалі вловив момент і мимохіть узяв її за руку. Терпіння Михайлика урвалось і він з ревом наскочив іззаду на хлопця. Якби не уперлись в пеньок, покотились би далі з пагорбу, а так вчепились одне в одного і качались по землі; не маючи змоги наносити повноцінні удари, дряпались і кусались.

Зрештою Михайлик почав перемагати, бо був фізично дужчий. Зміг вирватись з обіймів Павла і стати на ноги, відтак почав дубасити його цими ж ногами, доки той не перестав намагатись піднятись також. Але Михайлик уже не міг зупинитись і продовжував щосили буцати ворога, котрий стиснувся в позу ембріона й таким чином намагався захиститись.

Бійка перетворилась на побиття. Павло заревів, заплакала в унісон його сестра, підбігла й обняла лежаче тіло, а Михайлик продовжував лупити руками й ногами, тепер уже по клубку тіл, котрі на якийсь момент наче стали одним цілим. Нарешті він захекався, чим скористались його жертви, зірвались і побігли, а швидше покотились у протилежний бік пагорбу, звідки і прийшли.

Павло при цьому продовжував голосно й безсило ревіти, а плач малої швидше нагадував нявчання кошеняти. І над цим усім лунав-розливався дзвінкий і щирий сміх Зойки. Ні, вона не була жорстокою у звичному розумінні цього поняття, просто віддалась чистій і первозданній дитячій ненависті, щирій і не затуманеній упередженнями, а понад усе її тішило, що усе це дійство – заради неї одної.

Отже, вони лишились удвох. Це дозволило трохи пришвидшити ходу – не треба було підлаштовуватись під малу дитину. Власне, за пагорбом до річки й так лишалось зовсім трохи. Коли спустились майже до берегу, помітили крізь крони дерев дивні створіння у небі. Створіння мали тіла подібні до риб, тільки закруглені, короткі ніжки і плавці позаду. Їх було шестеро й рухались вони у напрямку села.

- Це – цепеліни, - згадав Михайлик. Колись у їхньому домі завалялась газета, а що читати не вмів, роздивлявся тільки картинки. Тоді дід і сказав йому це чудне слово.

- А що вони тут роблять?

- Звідки знаю… Але давай перечекаємо під деревами, доки пролетять.

А потім вони довго купались й плюхкались у річці голяка, ловили пуголовків і ганялись за бабками. Зрештою знесилені лежали на березі й говорили. Над ними пропливали рідкі хмаринки, а просто перед ногами хлюпотіла тепла вода. В якийсь момент Михайлик загубив теми до розмови, але його урятувала змія, що якраз виповзла з комишів. То був цілком безпечний вуж, але Зойка в цьому зовсім не розумілась, тому вискнула. Із загрозливим ревом, розмахуючи дрючком, Михайлик кинувся до зміюки, яка все правильно зрозуміла й ретирувалась. А він стояв на узвишші берегу, гордо уперши руки в боки, мовляв, ось як я можу!

Втім Зойка також не пасла задніх, і коли повз них пролітав черговий велетенський жук, з усієї сили зарядила кулачком йому в бік. Жук відлетів на кілька метрів і ще прокотився по інерції. Михайлик відчув, що має негайно зробити ще щось сміливе, зухвале чи кричуще.

- Диви, - сказав тоді їй, зняв із шиї свого бога і закинув аж на середину річки. Але це справило зовсім не таке враження, як він очікував. Зойка задерев’яніла на деякий час, а потім відсторонилась. Для неї людина без бога була чимось на зразок людини без обличчя чи без шкіри.

- Та чого ти, все нормально, - заспокоював він її.

- Ой, що ж це буде тепер, мабуть, якесь лихо спіткає нас… - натомість бідкалась вона, зрештою ніби заспокоїлась, але все одно поглядала косо і міцно затисла в руці власне божество, яке мало вигляд горлиці.

Назад повертались швидко, бо сонце вже повернуло на захід, отже можна було отримати на горіхи від дорослих. Прикрий випадок із богом почав забуватись, розмова їхня знову стала веселою і невимушеною. А коли вийшли з лісу – заклякли.

Дорога попереду була геть чорна, як і трава навколо, і земля у найближчих дворах. Вони навіть не одразу зрозуміли, що то були жуки, бо маса ця не рухалась як звично. Усі жуки були мертві. Вони лежали долілиць, задравши догори лапки, візуально цілі й недоторкані, але, тим не менш, неживі.

Діти збавили ходу, намагаючись побільше обходити ці чорні тільця, бо коли ступити на них, вибухали, розбризкуючи смердючий зелений слиз. Деяк дійшли до найближчого дерева над дорогою, і тільки тоді Михайлик згадав, що його не було тут раніше. Придивився й відсахнувся, бо дерево те ще зовсім недавно було людиною, під молодою півпрозорою корою ще смикалось сіре око.

Тоді й помітили вони, що над селом не чутно не тільки звичного вже тихого гудіння жуків, а й ні людей, ні худоби, наче усе навколо вимерло. А коли підійшли до дворів, переконалися, що так воно і є. Усі двори, вулиці, скільки сягало око, були заставлені новоявленими деревами, які ще тільки сьогодні були людьми. Хлопчик підняв голову до неба у пошуку цепелінів, але ті, на щастя, вже десь відлетіли. Брат зробив свою справу і рушив далі.

Вони стояли на вході в царство мертвих, все ще не зважуючись туди зайти і не знаючи, чи варто це робити.

- Я все ж піду туди, - нарешті сказав Михайлик.

- Ага.

- А ти підеш зі мною?

- Піду.

Звісно, підеш, думав він, я ніколи в тобі не сумнівався, ні до річки, ні зараз.

Шкода тільки, що тебе не існує.

Тоді він узяв міцніше за руку пустоту поруч із собою, і рушив уперед, оминаючи тільця жуків на дорозі. Навколо тягнулись звичні садиби й хати, тільки було тут незвично тихо і темно од нових дерев, і від цієї тиші так хотілось закричати, як напевно й кричали зараз навколо нього всі вони, марно тягнучи свої руки-гілки до світла, якого їм вже ніколи не судилось побачити.