Я люблю Нікополь

Так склалося, що вже більше півроку мені доводиться здійснювати регулярні переїзди із Сімферополя у Кривий Ріг і назад. За цей час я відмотав уже хтозна-скільки разів туди-сюди і, можна сказати, знаю особливості цього напрямку напам’ять. І дещо хотілось би виділити особливо.

І мова пройде навіть не про педантичність калічної Укрзалізниці (поїзд, котрий 9 із 10 разів запізнюється в Сімферополь у кращому випадку хвилин на 20 – тема для окремого висеру). А поговорити мені хочеться про місто Нікополь, а саме про його чудових мешканців.

Отже, поїзд із Кривого Рогу заходить у Нікополь десь о пів на одинадцяту ночі. У цей час в вагонах уже вимкнене основне світло, і більшість обивателів мирно куняють. Але тут раптом відчиняються двері, у вагон ввалюється стадо гунів з криками, торбами і шумом. Про чуткий сон можна забути як мінімум хвилин на 15 – за цей час потенційні пацієнти психлікарень широкого профілю вкладають свої монатки, триндять та стеляться. У запущених випадках вони ще потім деякий час обдзвонюють своїх знайомих та родичів на декілька колін і дудлять чай, торохтячи ложками і голосно сьорбаючи.

Можна, звісно, сказати, що бидло живе усюди, але на всіх інших великих зупинках (Запоріжжя, Джанкой, Мелітополь) чомусь мене не будить чийсь галас, а якщо я сам не сплю, то чую, що прибульці, на диво, пересуваються тихо і говорять пошепки.

Подвійний джек-пот чекає на вас на зворотньому маршруті, який пролягає із Сімферополя в Київ через Кривий Ріг. Спочатку одна порція Нікопольців Звичайних гучно вивалиться з вагону десь о третій ночі, а їм на зміну тут же зайде друга, зайнявши опустілі місця. Просто-таки два в одному.

Якби моя воля, я б узагалі скасував цю зупинку. Ходіть до Криму пішки, тварюки. Доки не навчитесь поважати інших.