Замок временем срыт и укутан, укрыт

в нежный плед из зеленых побегов,

но…развяжет язык молчаливый гранит –

и холодное прошлое заговорит

о походах, боях и победах…

Время подвиги эти не стерло:

Оторвать от него верхний пласт

или взять его крепче за горло –

И он основа тайны отдаст!

Упадут сто замков, и спадут сто оков,

и сойдут сто потов с целой груды веков,

и польются легенды из сотен стихов –

про турниры, осады, про вольних стрелков.

Ты к знакомым мелодиям ухо готовь

и гляди понимающим оком.

Потому что любовь – это вечно любовь,

даже в будущем вашем далеком.

Звонко лопалась сталь под напором меча,

тетива от натуги дымилась,

смерть на копьях сидела, утробно урча,

в грязь валились враги, о пощаде крича,

победившим сдаваясь на милость.

Но не все, оставаясь живыми,

в доброте сохраняли сердца,

защитив свое доброе имя

от неведомой лжи подлеца.

Хорошо, если конь закусил удила

и рука на копье поудобней легла,

хорошо, если знаєшь, откуда стрела,

хуже, если по-подлому – из-за угла.

Как у вас там с мерзавцами? Бьют? Поделом!

Ведьмы вас не пугат шабашем?

Но не правда ли, зло называется злом

даже там, в светлом будущем вашем.

И во веки векав, и во все времена

трус,  предатель – всегда презираем.

Враг есть враг, и война все равно есть война,

и темница тесна, и свобода одна –

и всегда на нее уповаем!

Время эти понятья не стерло,

нужно только поднять верхний пласт

и, дымящейся кровью из горла,

чувства вечные хлынут на нас!..

Ныне, присно, во веки веков, старина, -

и цена есть цена, и вина есть вина,

и всегда хорошо, если честь спасена,

если другом належно прикрита спина.

Чистоту, простоту мы у древних берем,

саги, сказки из пришлого тащим,

потому что добро остается добром –

в прошлом, будущем и настоящем!

                      Владимир Высоцкий

Я  вас  кохала?  У  якім  столітті?  
При  вас  губила  геть  усі  слова.  
У  тім  жаркім,  у  тім  пістрявім  літі  
Від  сонця  аж  дзвеніла  голова.  
На  вас  молилась...  В  тихім  вечорінні  
Од  ніжності  —  була  аж  золота.  
Тепер  у  слів  моїх  такі  крижинні,  
Ще  й  іронічні  —  боже  мій!  —  уста.  
До  вас  —  сльозою,  голосом  —  до  вас,  
Зіницями  —  до  вас  лиш  говорила.  
Невже?  В  якім  житті  було  це,  милий,  
І  відійшло,  й  перебуло  свій  час?  
Де  голос  той?  Де  та  сльоза  у  тиші?  
Сьогодні  час  прощатись  і  прощать.  
За  все  вас  вибачаю,  а  найбільше  
За  те,  що  перестала  вас  кохать.  
Вже  спомин  відболів  мені
(ах  спомин,  
То  наче  сплеск  пташиного  крила).  
Така  стрімка,  така  сліпуча  повінь  —  
Жаль,  відійшла,  так  швидко  відійшла.  
Уже  не  квітне.  Вже  не  пломеніє.  
Як  легко  це  —  душі  без  болю  жить!..  
Прощаю  вас...  Прощаюсь...
І  не  вмію  
Самій  собі  любов  свою  простить.

                              Ганна Світлична

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,

Усіх міщан ощирені лаї

Ненавидять в мені мою скажену силу,

Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.

Для ближніх знято тисячі свитин.

Коліна преклонивши, як Почаїв,

Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.

Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.

Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.

А я ще в диверсантах не була.

                                     Ліна Костенко

Що я знайшла і що згубила

У цім блакитнім мареві життя?

Палала я чи мляво тліла

Під сяйвом ясних зір ? – якби знаття

Життя – як іспит неостанній,

Крізь муки й піт його перетина.

Холодні дні були, безбарвні,

Та тішила мене краса земна.

              Людмила Романенко

Есть времена, есть дни,когда

Ворвется в сердце ветер снежный,

И не спасет ни голос нежный,

Ни безмятежный час труда...

Испуганной и дикой птицей

Летишь ты, но заря - в крови..

Тоскою. страстью, огневицей

Идет безумие любви...

Пол-сердца - туча грозовая,

Под ней -все глушь, все немота,

И эта - прежняя, простая -

Уже другая, уж не та...

Темно, и весело, и душно,

И, задыхаясь, не дыша,

Уже во всем другой послушна

Доселе гордая душа!

                    Александр Блок       

Що із нами сталося,

З нами що зробилося,

Ой, як закружлялося,

Ой, як захмелілося...

Думати -не думати, -

Нікуди втікати,

Радістю і сумом ти

 У полон узятий.

Кажеш, позабудемо,

А очима: будемо,

Кажеш, що не любимо,

А очима: будемо...

Ні, не утечемо ми

Від землі і неба.

Ні, не утечемо ми

Від самих від себе.

                      Ростислав Братунь

Жизнь - обман с чарующей тоскою,

Оттого и так сильна она,

Что своею грубою рукою

Роковые пишет письмена.

Я всегда, когда глаза открою,

Говорю:,,Лишь сердце потревожь,

Жизнь - обман, но и она порою

Украшает радостями ложь.

Обратись лицом к седому небу,

По луне гадая о судьбе,

Успокойся, смертный, и не требуй

Правды той, что не нужна тебе''.

Хорошо в черемуховой вьюге

Думать так, что эта жизнь - стезя.

Пусть обманут легкие подруги,

Пусть изменят легкие друзья.

Пусть меня ласкают нежным словом,

Пусть острее бритвы злой язык, -

Я живу давно на все готовым,

Ко всему безжалостно привык.

Холодят мне душу эти выси,

Нет тепла от звездного огня.

Те, кого любил я, отреклися,

Кем я жил - забыли про меня.

Но и все ж теснимый и гонимый,

Я, смотря с улыбкой на зарю,

На земле, мне близкой и любимой,

Эту жизнь за все благодарю.

                                        Сергей Есенин

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум'ям згорю

                                                                                                  Ліна Костенко

Завжди терновий вінець

      буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

     на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було

     й так воно буде довіку,

поки житимуть люди

    і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем

    лиш тоді плетениця тернова,

коли вільна душею людина

    по волі квітчається терном,

тямлячи вищу красу,

     ніж та. що кричить на майданах:

,,Гей, хто до мене? Ходіть,

      я кожному в руки даюся''.

Путь на Гологофу велична тоді,

        коли тямить людина,

нащо й куди вона йде,

        не прагнучи інших тріумфів,

знаючи іншу величність,

        ніж ту, що на троні гукає :

,,Я з ласки бога цариця,

        бо, гляньте, - сиджу я на престолі!''

Хто ж без одваги й без волі

         на путь заблукався згубливу,

плачучи гірко від болю,

        дав себе тернові ранить,

сили не маючи тільки,       

        аби від тернів боронитись,-

боже, пожальсь тої крові,

        що марно колючки напоїть!

Ліпше б вона на обличчі

         краскою втіхи заграла,

очі комусь звеселяючи

         десь на невинному святі.

                                      Леся  Українка

Цілунок жоден серця не дістав-

Була свавільна, вільна і щаслива.

Даремно прагли втримати мене -

                                     Я злива.

Жарини слів - торкали зимний слух.

Сліди багать - завії подих витер.

Даремно оком пестили мене -

                                      Я вітер.

Що ж нині? Той, кого кохаю я, -

Один на світ, один в людськім огромі,

Даремно сподівається втекти -

                                    Я промінь.

І от - торка мене його рука

Не поглузую вже, не злегковажу...

Так незнайомо серце плач стиска:

                                      Я - Ваша.

                                    Світлана Йовенко