Іграшки, в які ми граєм 2. Речі

   Наш світ – це речі, якими ми себе оточуємо. Змалечку оточують нас брязкальця, коровки-свинки-півники, машинки, ляльки. Граючись, дитина навчається. І, здавалося б, все саме так і має бути, але всяка медаль має дві сторони. Якщо більш детальніше глянути, іграшки не лише навчають, але і привчають. Привчають заміщати наші потреби речами. І не завжди тими, які нам дійсно потрібні.

   Людина, як розплату за інтелект, народжується недорозвиненою, це вже не новина. Новонароджена дитина сильно залежить від своїх батьків, це теж факт, але устрій життя привносить до нього деякі корекції. Для початку, ми не залізні – нам треба поїсти, справити нужду, спати, в кінці кінців. Також соціальні потреби – спілкування, робота, відпочинок. І от дитина, що плаче за її потреб, отримує пустушку - річ, яка не потрібна, але завдяки рефлексам, дає відчуття спокою. Торохтілки-пищалки – це компенсує голос мами-тата, не в кращу сторону, але так. Замість живої собачки – пластикова, замість людини – лялька. Розказали казочку – і підсунули вже замість ляльки-людини ляльку-тварину - "для розвитку образного мислення". І звідки тоді беруться розповіді про всяку нечисть?.. Так і живем – замість людини – лялька, нема ляльки – тваринка, нема потрібної тваринки – називаєм кубик її іменем і граємо. Хочемо пограти з людиною, а граємось з кубиком, розвиваючи правила заміщення все далі і далі… Підростаючи, ми забуваємо, що хотіли грати з людиною,- люди стають нам не потрібними. Чогось хочеться – а чого саме вже не знаєш, тут і починається гонитва за новими "кубиками". Шмотки, техніка, квартири, підприємства – це все ті самі "кубики, на ім`я…". Тільки коли людина надовго залишається сам на сам із собою, вона починає відчувати безцільність гонитви. Відчувати, але не розуміти. Зазвичай, вже пізно, і згадати, що ми хотіли, майже неможливо.