Вона була простою дівчинкою з маленького міста. Але для ньоговона була недосяжною королевою. Завжди така гарна в милій сукні і хвостиками, проходячи біля нього посміхалась своєю посмішкою. О..її посмішка могла розтопити будь-який лід. Вона старалася з усіма дружити, така добра і ніжна. Вона була єдиною і неповторною.
Він завжди соромився підійти до неї, незнаючи чому він просто не міг до неї підійти. Мабуть в душі боявся, що вона не захоче з ним говорити, бо біля неї так багато друзів, вона його навіть не помітить. Тому здалека любувався нею, своєю чарівною королевою.
Шли роки і одного разу їх познайомили спільні друзі. Напрочуд вони зразу знайшли спільну мову. І це був найщасливіший день в його житті. Вони почали все частіше разом гуляти. Йому здавалось, що це була казка..його казка де він в головній ролі.
Наступив той день коли вони зрозуміли, що це любов і пачали зустрічатись. Все було фантастично.Їх рідні були в захваті. Він думав, що це вже назавжди. Почались плани на майбутне...
Ось ї день весілля настав...Вона в білій пишній сукні як завжди була для нього найгарніша. Він пишався собою, бо в нього є вона. З самого дитинства його кохання росло і росло. Ї в цей день вони повинні з'єднати свої долі в одну.
Ось він чукає її у вівтаря такий щасливий...так чомусь вона не йде. Ї в душі зародився страх. Вона втікла.
Просто сіла на потяг і втікла. Втікла в день весілля.
Він намагався її знайти. Зрозуміти чому вона це зробила, та все було марно. Вона тільки написала йому листа, що не хоче його бачити, ніколи. Ї все...
Його серце було розбито. Вона його розбила. Та, що дала надію на велике кохання і враз її розірвала на маленькі шматочки.
Він намагався забути її. Почати все зпочатку...та не зміг. Бо кожної ночі саме вона приходила в його сни. Така гарна, реальна і така бажанна, але прокидаючись його охоплювала жорстока реальність без неї.
Йшли довгі роки...Його серце все черствіло. Він став холодним. Та продовжував жити спогадами про кохану...Йому вистачало того, що вона жива і здорова.
І кожного року в день їх нездійсненного весілля він посилав їй квіти...і отримував їх назад. Він так і не викинув її з свого серця. Він пишався своїм кохання. Своїм вічним коханням.
Він так і не одружився знову. Не зміг...
От і старість його наздогнала. І набравшись смілості він поїхав до неї, хотів побачити її. Хоча б ще один раз побачити її, її очі, її посмішку...
Ось він стоїть перед її дверима, почуваючи себе школярем перед першим побаченням. Він все стояв і стояв ненасмілюючись позвонити в двері.. Стільки сумнівів і страху біло всередині. Може її все немає...може вона зараз седить щаслива з внуками, а він тільки зіпсує все...
Він вже думав повернутися і піти геть, та раптом двері відкрилися....
