Слава Героям !!!

 

В пам’ять Івану Прокопі 19 р. та Адельку Витрикушу 17 р. ,

які загинули в боротьбі за волю і незалежність України

Світанок ввірвався в село, побудивши сонних псів , які валували на повний голос,а це означало ,що вулицями села йшов чужинець.Йшов один ,потім ще і ще , йшла вже досить численна ватага військових . «Держи їх, тримай! Вони забігли в он оту хату!» - шипіли хриплими голосами . Швидкими тінями промайнули посохлими кукурудзами та поховались у великому саду за деревами . Вони деякий час дивились дулами гвинтівок та автоматів в маленькі вікна врослої в землю Ходаневої хати. Пролунав голос і ватага розбіглася городами навколо неї і впала в осінній зораний чорнозем ,готовий до зимового сну. 

  Село не мовчало, заскрипіло хвіртками, загриміло відрами біля криниць,але враз наче все принишкло , затихло , навіть крикливі сільські півні перестали кукурікати, а це означало , що про непроханих чужинців, які з’явилися , дізналися всі . Перелякані селяни поприлипали до своїх вікон і поглипали тривожними та цікавими поглядами на Ходаневу хату.     Відколи прийшла «нова влада» тривога невідступала від мирних осель працьовитого люду , а вона стверджувалася прикладами гвинтівок ,свавіллям і збиткуваннями над людьми ,що пережили тільки-що окупацію. Був напівголодний 1949 рік .Пожовкле листя в саду шелестіло , додаючи ще більшої тривоги .   Враз з оточеної хати вибігла дівчина: «Дайте вийти ! Я не винна!»- і швидко побігла вулицею вниз в сторону Пилипки , криниці де весь куток села брав воду . Рипнули двері і в них з’явилась ще одна . Вона замахала руками. Напружені нерви зайд здали і вони тріснули пострілами .Дівчача біла сорочка вкрилася кров’ю , вона ще раз схлипнула і затихла . «Вбили німу»,- загомоніли довкола принишклі селяни.У відповідь з маленьких віконець дружно гримнули кулями по головах , які бовваніли із свіжозораної ріллі .Стрілянина то тривала,то раптово припинялися .Вже багато зайд конало щедро поливаючи кров’ю і без того родючу українську землю.Та з хатинки вогонь майже не припинявся.   До сусідської хати люди привели Кутниху - матір одного з тих хлопців, які були в Ходаневій хаті. «Адельку, дитино ,здайся ! Вони тебе простять!»- говорила- волала вона крізь постріли . «Відсидиш трохи ,але живий лишишся!...»- кричала- ридала через прочинене сусідське вікно згорьована матір. «Йдіть додому мамо! Вони не простять ...Ми вже декількох вбили ... Йдіть !»- в його голосі був і розпач і рішучість.Як з’явилась так і зникла невідомо де стара мати .    Немов бджолиний рій то туди ,то сюди літали розпечені вогнем кулі готові в будь-яку мить вжалити все живе . Раптом у вікна де були повстанці полетіли гранати ,хлопці не впали в розпач, вони ловили їх на льоту, кидаючи назад, сіючи смерть серед ворогів .   « Іване патрони кінчаються !Що будемо робити ?До вечора не протримаємося!»- шепотів Аделько. «Нічого ,в мене є ще дві кулі , про запас. Одна для тебе ,одна для мене, » - відповів Іван . «Поки ж що співаймо Адельку!» - « Ще не вмерла Україна ,ні слава ,ні воля ,ще нам браття українці усміхнеться доля! » Тріскотіли кулемети і під їх музику пісня линула далі. «Згинуть наші воріженьки як роса на сонці ,запануєм і ми браття у своїй сторонці». «Запанують наші браття Адельку ,запанують і навіть в нас в Ниркові!Будуть бачити Вільну Україну !Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем ,що ми браття козацького роду!Так що ж Адельку положемо!» «Не можу Іване !Я сам не можу ! Допоможи мені брате!Бо будуть дуже збиткуватися вороги над моїм молодим тілом» «Ти думаєш мені легко !»   «Станем ,браття ,в бій кривавий від Сяну до Дону,   В ріднім краю панувати не дамо нікому    Чорне море ще всміхнеться ,дід Дніпро зрадіє ,   Ще у нашій Україні доленька наспіє !»-голоси лунали над лісами і відбивалися луною від пагорбів ,якими ще недавно бігали босоніж хлопці,летіли понад бурхливим водоспадом і линули линули,линули...  «Ну ,що ж пора Адельку !Пора брате»   «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»   «Стріляй Іване стріляй !» Пролунало два постріли і настала тиша, мертва тиша. Було навіть чути як ще коло вцілілої якимсь дивом шиби бриніли осінні мухи ,розігріті за день сонцем. Першими до повстанців прибігли односельці.    Іван ,ще був живий і повільно вмирав шепочучи пересохлими покусаними до крові губами : «Аделька вбив я ...Він сам не зміг ...Тоді і в себе встрелив . Простіть мене люди ! Простіть !»  «Ми прощаємо...Нехай Бог простить...»- прошепотіли у відповідь ті ...   Іван вмер...   Двоє юнацьких тіл поклали коло школи, для їх впізнання зігнали чуть не все село. Люди йшли понуро опустивши голови і вперто не впізнавали юнаків, хоча їх знали всі, бо ж виросли хлопці в селі , пасли худобу на лузі ,працювали на городі , і в полі і бавилися коли був вільний час.   Привели Прокопиху матір покійного Івана . Вона підійшла мов кам’яна погладила хлопців по головах і сказала : « Файні хлопці кучеряві ,але мого нема ...» - та й пішла .Люди йшли невеликою чергою і впізння було подібне на відання останньої шани героям.     Юнаків не впізнав ніхто ...   Вороги ж пішли на вечерю до Параски сестри Івана і гуляли до ранку, немов злі татари після перемоги на річці Калці топчучи по трупах наших воїнів і князів.   Біля школи стоїть каплиця ...Випускники школи , які йдуть в нове життя , щороку моляться біля неї віддаючи шану героям , які загинули за нас .А з вікон школи лунає пісня :   « Не спи моя рідна земля !   Прокинся моя Україно!   Відкрий свої очі у світлі далеких зірок   Бо дивляться з темних небес загиблі поети й герої !   Всі ті що поклали життя за майбутнє твоє!»