Щастя Є!

Щастя в грошах.

Він надбав багато грошей, міг дозволити собі все. Майже все. Не міг дозволити лиш відчуття Щастя, бо бажання збільшувати свої статки розросталось разом з багатством. І воно – бажання грошей – не залишало всередині місця для інших почуттів.

Щастя в мистецтві.

Шукав витвори відомих майстрів, віддавав за статуї та вироби шалені гроші. Коли в помешканні, не міг і кроку зробити, аби не зіштовхнутись з черговим шедевром зрозумів, що не може шмат бездушного каменю, хай як майстерно обтесаний, приносити людині Щастя.

Почав творити сам.

Виліплював з глини фігурки богів та муз. Досяг навіть певного визнання. З’явились постійні покупці. Отже, щастя у творчості? Прислухався до себе. Ні. Постійне хвилювання - чи добрий матеріал, чи не розчарує результат, чи зрозуміють люди задум – аж ніяк не назвеш Щасливими митями життя.

Щастя лиш поруч з богами.

Продав все – збудував храм. Найбільший, найкращий, найкрасивіший. Захват людей приносив радість, вдячність жерців - задоволення. Та чи був він щасливий? Хіба поки будував, та коли роботи скінчились і сіра повсякденність, зрозумів, що треба продовжувати пошуки свого Щастя.

Справді щасливою людина почуває себе лиш подорожуючи.

Щоразу прокидатись в новому місці, постійний рух, нові горизонти… Що ще треба? А треба гроші. Якщо подорожувати, то тільки морем, а це не дешево. Та все його багатство без залишку перетворилось на храм. О, Посейдоне, чи хоч ти задоволений залишився тією величною спорудою з мармуровими колонами?

– Зітане, – відірвав його від роздумів Патіар, що наглядав за місцевим портом. – Строк оренди місця в порту спливає в цьому році, будеш продовжувати? Якщо ні, то забирай свою «Лорис» в інше місце.

З голови зовсім вивітрилось, що років п’ятнадцять тому він придбав торгівельний човен, винайняв місце, оплатив багаторічну оренду, бо був певен в надійності такого капіталовкладення. І от тепер його передбачливість виринула з минулого як рятівний вузлуватий корінь виринає перед очима того хто падає з прямовисної скелі.

Зітан ухопив корінь міцно. Обома руками. В потайному місці, за подвійною стінкою, «Лоріс» зберегла для нього амфору. Звичайну чорнобоку посудину, що була прихована для чорних часів та була вщент наповнена золотом.

Він знову став багатим, та цього разу багатство не було ціллю, а лиш засобом. Найняв майстрів аби відремонтували місцями проїдений безжальною морською водою човен, придбав галерних рабів, закупив провіант для далекої подорожі.

Рушив не зволікаючи.

Подорож справді втішала, Зітан відчував себе щасливим. Радів заходам сонця за бірюзову далечінь, прокидався затемна аби не проґавити ані миті сонячного сходу. Відсутність міцної, надійної тверді під ногами хвилювала кров, плескіт тішив слух, очі пили насолоду гри сяйва з водою.

Та з часом монотонність такого існування почала дратувати.

Зітан сидів зіпершись на щоглу. Дивився як диск кольору згнилого помаранча поступово занурюється в зелену рідину. Коли сонця залишалось лиш вершечок він звернувся до одного з рабів, найстарішого, з сивою бородою, чорною, аж фіолетовою шкірою, та зморшкуватим, як урюк обличчям:

– Як тебе звати, рабе?

– Хіба в нас є імена? – Зубів в старого майже не було. – Ми - раби, ми лиш знаряддя праця. Як лопата, чи ось це весло. Тільки й того, що живі.

– Але ж мати тебе якось називала? – Не відставав від старого Зітан. – Чи народився рабом?

– Маати… – У вицвілих очах відбився останній сонячний промінчик, і відразу ж зник. – Народився я вільним. В Айтіопії. Але не питай мене нічого про батьківщину. Бо батько продав мене ще дитиною. Дітей багато, їжі мало. Одного продав – десять врятував. Всі так робили. З того часу я змінив вже безліч господарів. Але жодного не згадаю, коли піду в царство Аїда. А тебе пригадаю, бо ти єдиний, хто поцікавився ім’ям. Абіб. Інколи чую, як мене кличе матір. Абібе, Абібе каже.

– Якщо подарую тобі волю, будеш щасливим, Абібе? – запитав Зітан.

– Ні. – Захитав головою Абіб, дивлячись в підлогу. – Що таке воля? Я не знатиму що з нею робити. Застарий я аби змінювати життя. А щастя… Для щастя мені б вистачило, аби це залізяччя не муляло.

Абіб підняв руки, задзвенівши кайданами й Зітан пригадав, один з бенкетів, де молодий софіст з палким поглядом, розповідав, що ми отримуємо в цьому світі те, що віддаємо. Даруєш смуток – живеш в печалі, віддаєш посмішку – радієш сам, робиш щасливими інших – знаходиш своє особисте щастя.

Того ж вечора Зітан відімкнув кайдани своїм рабам, пообіцяв дати свободу кожному, хто цього забажає. І заснув щасливим на палубі горілиць.

Прокинувся, бо здалось що море розбурхалось надміру. Та коли сон вивітрився зрозумів, що його кудись несуть. Раби вирішили викинути його за борт. Ще сподіваючись, що це сон він міцно склепів повіки, а потім якнайширше відкрив очі. Ні, це був не сон. Його дійсно ось-ось мають перетворити на риб’ячий корм.

Керував повсталими рабами громила без єдиної волосини на тілі, з рухливими канатами м’язів під чорною, як ніч, шкірою. Руки в нього були такими довгими, що здавалось, він не схиляючись може почухати свої литки. Ватаг вже підняв свою довжелезну руку аби помахом віддати наказ, щоб колишнього господаря скинули в море, та перед ним виникла квола постать Абіба.

Зітан вивернувши шию до хрускоту в суглобах дивився, як старий щось пояснює велетню незнайомою мовою. Абіб швидко розмахував руками показуючи то на море, то на Зітана, а то й погладжуючи свій живіт.

Громила спочатку не хотів слухати, та врешті-решт посмішка (Зітану здалось кровожерлива) скривила губи, а рука не дала відмашку, бо поблажливо поплескала плече Абіба.

Зітана не вбили, його вкинули у носову частину трюму. До заколоту там зберігались їстівні запаси, та повсталі раби вигребли звідти все, помістивши туди невдалого шукача щастя.

Час зупинився. Зітан зрозумів, як помилявся, коли вважав подорож в човні надто нудною. Перебуваючи в повній темряві, в тісному приміщенні (лежачи не випростати ноги, стоячи не розігнути спину) він ладен був віддати все, аби повернутись на палубу. Але що значить «все», коли не залишилось нічого? Хіба життя? Навіть життя не належало вже йому.

Якось почув шарпання, а потім і бурмотіння біля входу в трюм.

– Абібе, ти?

– Я, хазяїне.

– Який я тепер хазяїн? Тепер ти хазяїн.

– Дійсно. То я за звичкою. – Заскрипіли дверцята в трюм, схоже Абіб зіперся спиною. – Проте в нас тепер новий хазяїн, той з довжелезними руками, змушує інших гребти, а сам лиш вино п’є, і вартує, аби його ніхто не прибив.

–  Дякую, що врятував мене, Абібе?

– Коли це? – гмикнув старий. – Коли не дав скинути тебе в море? Я не тебе рятував. Я просто збільшив харчові запаси. Думаєш, чого ми тебе тримаємо в ніші для харчів?

Від звістки, що він пливе як худоба, та просто чекає коли його з’їдять у Зітана пересохло в горлі, в очах поплили райдужні кулі, а в голові, здається, щось дзенькнуло так, наче урвалась рибацька нитка.

Не зрозуміло скільки часу провів в’язень тремтячи від жаху. Його не турбували голод, тіснота, темрява - з голови не йшла картина де його пронизаного наскрізь довгою палею, яка гострим кінцем визирає з черепа, ще живого смажать на вогні, прокручуючи і притрушуючи корицею.

Із заціпеніння вивів потужний удар в борт. Здогадався – починається буря. Коли наступного разу хвиля розбилась об човен, Зітан видихнув з полегшенням, краще втонути ніж стати вечерею. В тім, що колишні раби не впораються з човном серед розбурханого моря, сумнівів не було.

Коли від чергового поштовху, човен накренився та завалився на борт, а двері в’язниці злетіли з петель, то перш ніж вода вщент заповнила трюм Зітан встиг зробити свій останній, глибокий та солодкий після затхлого помешкання, вдих…

Щось заважало, муляло. Якусь мить розпливався сумнів – чи позбавитись того муляння, чи  залишити все як є. Просто зневажити все, перестати боротись, відпустити. З чорного нізвідки з’явилась біла мармурова колонна, ще, й ще одна. Під ними тесаний з каменю ґанок над ними суворе бородате обличчя - Посейдон! А колони - це храм - домівка Посейдона.

Зітан видихнув, принаймні спробував, та з грудей вщент заповнених водою, не виринуло ані дещиці повітря, натомість в пересохлому роті з’явилась солодка волога. Він ще раз видихнув, цього разу натужно, довго і з нього потекло. Текло з рота, з носа, очей та вух. Здавалось кінця не буде тому потоку, а морська вода виходитиме з нього, аж поки груди не розірвуться, аби впустити в середину повітря іншим шляхом. Коли потік втратив щільність Зітан ковтнув повітря разом з водою, закашлявся, виблював залишки води та нарешті зробив справжній вдих.

Якийсь час просто лежав. Не відчував, не думав. Дихав. Відкрив очі, над ним синє небо, з одного боку шелестить море, з іншого вітер. Підійнявся і закоцюрблений пішов у вітер, що гуляв кам’янистим берегом.

Відчуття часу відмовило йому ще в зачиненому трюмі, він просто йшов. Куди? Навіщо? Байдуже. Коли підіймався на пологу скелю, то допомагав собі руками, рухався на чотирьох, аж поки не вийшов на плато поросле різнотрав’ям. Зупинився, роззирнувся.

Перед ним, внизу був степ, що перекачувався жовтувато-зеленими хвилями, і здавалось кінця-краю немає цій ряднині, що накрила землю. Позаду сріблясто-блакитні хвилі безкінечно накочувались одна на одну, виблискуючи на сонці.

Зітан довго вдивлявся в далечінь спочатку в степову, потім в морську, аж поки очі почали сльозитись.

– Ось воно щастя, – прошепотів, а потім додав вже голосніше: – Щастя це безмежність! Коли жодних обмежень нема перед людиною, ні на землі, ні в морі, ні в небі - оце справжнє диво. І щасливі ті люди що живуть в такому місці. Треба закласти тут місто! Це буде найщасливіше місто на землі. Поліс Ольвія - Щасливе Місто, в якому будуть мешкати Ольвіополіти - щасливі громадяни!