Ірреальність часу та простору...

Вчора ввечері ходили на концерт на Співочому полі з приводу Хрещення Русі. (Хоча як я пам"ятаю уроки з історії, хрещення відбувалося більш-менш примусово та в більш холодну пору року ніж 12 серпня... Ну та ладно...) Народу було багатенько. Ті, що прийшли саме на концерт, були внизу, коло сцени, багато ж людей розмістилося просто на схилах, хто так, хто з пивом, хто навіть умудрився накрити невеличку поляну! :-) Зі схилів сцену майже не видно було, але все добре чути. Виступали Ніно Катамадзе (як на мене то її творчість у чомусь пересікається з творчістю Шаде), Брати Карамазови, ДДТ (думаю творчість цих виконавців відома). Але розповісти хотів не про це! Про свої відчуття...

Сіли ми на схилі, в руках по пляшці пива та пакетик з сушеними морепродуктами... Сцену не було видно за ялинками, а от добре було видно верхівки дерев та частинку водної поверхні Дніпра... Так от, про відчуття... Відчуття було чогось ірреального, відчуття мозаїки, коли частинки різного кольору та структури лежать поряд, а здаля вимальовується візерунок. Тож було відчуття, що все окремо: ми лежимо на травичці; люди навколо; десь із-за ялин звуки музики, там взагалі якесь інше життя; Дніпро, задумавшись про щось своє потиху несе свої води; ліхтарі, що світять теж ніби з паралельного світу; а десь звсім у іншому вимірі (за Дніпром та і десь за спинами) велике галасливе місто... Всі існують якось окремо, навіть не торкаючись один одного, і все це частинки великої мазаїки!...

І ще одне... Коли ми цілувалися там з дівчиною, вона сказала, що цілую її ніби ми тільки 2 місяці назад познайомилися, а не зустрічаємося майже 3 роки... Може так воно і було? Відчуття часу теж було якесь ірреальне...