Україна за часів середньовіччя та в епоху Великих відкриттів

Починаючи з XIII століття, географічна інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Перш за все зазначимо записки ХНІ століття італійця Плано Карпіні і Віллема Рубруквіса з Брабанту, з XV століття — опис західних і південно-західних земель України французом Жільбером де Лянуа, узбережжя Чорного і Азовського морів венеціанцем Йосафатом Барбадо, а також звіт про Московщину папського посланця Альберта Кампанзе (1523 p.).
Поряд з внутрішньою торгівлею поширювалися торговельні зв'язки з сусідніми російськими і білоруськими, молдавськими, польськими, литовськими землями. Українські міста тривалий час відігравали важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом. Завоювання турками в кінці XV століттяузбережжя Чорного моря завдало цій торгівлі сильного удару. Якщо на заході турецькі завоювання і перекриття стародавніх торговельних шляхів спричинилися до Великих географічних відкриттів, то через територію України ще певний час проходили торговельні шляхи із заходу на схід, а отже вона продовжувала привертати увагу іноземців і відомості про неї продовжували поширюватися. Зокрема, в XVI ст. з'являються французькі описи українських земель. В 1573 р. Блез де Віжнер склав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Першим докладним описом географії України була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна — німецького мандрівника, яка кілька разів перевидавалася.
Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта Московії італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Московії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні і південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Карта була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі, Московії і Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм.
Розвиток економічних зв'язків між окремими південно-західними землями колишньої стародавньої Київської держави, їх постійна боротьба із загарбниками стали головними передумовами утворення української народності на терені Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття, Буковини. Головним осередком процесу формування української народності стала середня Наддніпрянщина (переважно Київщина), Переяславщина і Чернігівщина. Тут утворилося етнічне ядро українського народу, до якого тяжіло населення інших українських земель. У XIV-XV століттях українці виступають як окрема етнічна спільність із своєю мовою, спільною традицією, особливостями етнічного життя і самобутньою культурою.
Назва «Україна» стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — правобережної і лівобережної (Київське воєводство в адміністративній системі Речі Посполитої Польської) — і використовувалася в багатьох писемних документах того часу. Гетьман П. Сагайдачний, зокрема, писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український». Поняття і назва «Україна» щоразу далі поширювалися за межі Київського воєводства, зокрема на лівобережжі, включаючи і Слобідську Україну, де в першій половині XVII ст. відбуваються процеси посиленої української колонізації. Особливого ж політичного значення назва «Україна» набуває в період Гетьманщини. Назви «Україна», «український», «український народ» щораз частіше вживаються у політичному і культурному житті, застосовуються в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Завдяки кільком виданням книги Г.Л. де Боплана про Україну, ця назва стала популярною в Західній Європі. Французький інженер і військовий картограф Г.Л. де Боплан в 1631-1647 pp. перебував в Україні, а в 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну і козаків — «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Королівський радник П.Шевальє в 1-663 р. видав другу книгу про Україну. Інформативне значення для Франції мала також двотомна праця Ж.Б. Шерера, яка охопила історію України до 1734 р. Територія України в першій половині XVII ст. перебувала в складі Польщі (воєводства Київське, Брацлавське, Подільське, Руське, Волинське, Белзьке, Берестейське, Мінське, Холмська земля), Московщини, Молдови, Туреччини, Кримського ханства. Після поділу України між Московією і Польщею в 1667 р. з'явились назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя — ще й «Малоросійська Україна».