• 
  

Після об'єднання Німеччини це місце стало буквально притягувати до себе неонацистів, які влаштовували на кладовищі вахти пам'яті. На річницю з дня смерті Весселя вони завжди збиралися тут і покладали вінки.

"Нам набридли візити неонацистів, - сказав священик Юрґен Квандт. - Це було огидно. Прославлянню ідеології треба було покласти край, тому ми видалили могильну плиту".

Ім'я нациста прибрали з надгробної плити ще в 1945 році. На камені залишилося тільки ім'я його батька - пастора Людвіґа Весселя, поруч з яким був похований Горст. Протестант Людвіґ Вессель якраз і служив у церкві Святого Миколая - одній із найдавніших у Берліні.

Євангельська церква і керівництво кладовища намагалися чинити опір постійним зборищам неонацистів. У 1999 році директор кладовища Вольфґанґ Айгнер зі своєю собакою перегородив дорогу групі неонацистів, після цього на нього напали в його власній квартирі, розташованій на кладовищі.

У 2000 році неонацисти хотіли влаштувати масову демонстрацію з нагоди 70-річчя "мученицької смерті" Весселя, проте захід було заборонено поліцією. Тим часом лівацькі активісти викопали череп Весселя, утопивши його в річці Шпрее. Досі невідомо, чи це був череп штурмовика, чи його батька-пастора.

Однак неонацистські візити до могили Весселя не припинялися. Дирекція кладовища регулярно видаляла з могили троянди з коричнево-біло-червоними стрічками та інші "знаки уваги".

Як відомо, у березні 2012 року влада австрійського міста Леондінге знесла надгробний пам'ятник із могили батьків Адольфа Гітлера, оскільки це місце стало культовим для неонацистів.

У липні 2011 року з тих же причин за рішенням місцевої влади Німеччини було знищено могилу одного з чільних діячів нацистської партії Рудольфа Гесса. Прах Гесса при цьому спалили й розвіяли над морем.

Горст Вессель (1909-1930) - нацистський активіст, штурмовик СА (SturmAbteilung) - воєнізованих підрозділів Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (NSDAP). Він є автором вірша "Угору стяг" ("Die Fahne hoch"), що після смерті Весселя став словами гімну націонал-соціалістів. Музику до пісні було запозичено від пісні німецьких військових моряків Першої світової війни. З приходом до влади Гітлера її виконували під час урочистих офіційних заходів разом з офіційним гімном. Після краху Третього рейху пісню було заборонено разом з іншими символами нацизму в Німеччині та Австрії. 

Переклад слів пісні «Die Fahne hoch» («Угору стяг»)

1.

Говорячи про позитивну спадщину солідаризму, комунізму, фашизму, націонал-соціалізму та інших яскравих і хвилюючих політичних феноменів 20-го століття, ми повинні розрізняти їх, так би мовити, «організаційно-технічний» бік та фундаментальні засади.

Організаційно-технічна спадщина фашизму, безумовно, зберігає свою значимість дотепер, але не менш важливо зрозуміти ті цінності, в ім’я яких боролися і проливали свою та чужу кров мільйони людей, натхненних фашистськими ідеалами.

У великій війні 20-го століття — зіткненні ліберального, комуністичного та фашистського проектів — переміг в остаточному підсумку ліберальний світ. Переможці наказали нам беззастережно приймати ліберальні цінності, дозволили критично, але співчутливо розглядати ідеологію, дії та біографії комуністів. Однак на тверезе безоцінювальне ставлення до ідеології та практики фашизму накладено жорстку та, в ряді випадків, законодавчу заборону.

У цьому ірраціональному відкиданні фашизму ховається щось більше, ніж мстивість переможців. Очевидно, фашистський, точніше, націонал-соціалістичний проект, на відміну від комуністичного, був абсолютно несумісний з ліберальним. Дійсно, адже комунізм розглядався як результат розвитку капіталізму. Націонал-соціалізм же означав тотальне заперечення всього метафізичного фундаменту сучасного суспільства. Звідси й погляд на націонал-соціалістську цивілізацію як сутнісно відмінну, магічну. Легко зрозуміти, чому для ліберала націонал-соціалізм магічний – не розуміючи, що таке воля, він бачить у вольовій дії незрозумілу, а отже, й небезпечну для нього магію.

У Світі та його частинах, у тому числі в суспільстві й людині, виділяються машинна, організмічна та вольова складові. Люди та вчення розрізняються за тим, що вони вважають основою, фундаментом буття і з чим вони ототожнюють себе та Космос – з машиною, з потоком життя чи з волею (дуже подібний підхід у О. Дугіна – він виділяє три фундаментальні типи світогляду – “полярно-райський”, “чарівна матерія” та “креаціоністський”, див.: А. Дугин. Метафизические корни политических идеологий. Милый ангел, №1, 1995). Космос, організм, людина як воля, як життя і як машина – три несумісні в одній свідомості картини Світу. Навіть якщо в якого-небудь інтелектуала є розуміння іншого, чужого погляду, все одно фундаментальною реальністю визнається або воля, або життя, або підлегла абстрактним законам механічна матерія. Незводимість цих розбіжностей одна до одної настільки велика, що ми можемо говорити про три різні метафізичні раси, три типи еліти.

Історія культури – історія зіткнення цих трьох метафізичних рас. Конфлікт Ньютона та Гете, Маркса та Шпенглера – конфлікт механічного й організмічного. Зіткнення Шпенглера та Гітлера – це протиріччя організмічного та вольового підходів. У 20-му столітті зіштовхнулися три проекти майбутнього надсуспільства – механічний, машинний проект лібералізму, «чарівна матерія» комунізму, що неминуче проявилася в ідеологічних доктринах пізнього комунізму, генетично пов'язаних з російським космізмом, і вольовий націонал-соціалістичний проект.

Кожен, хто співчуває останньому проекту, відчуває в собі вольове начало, яке не зводиться ні до мислення сучасного машиноподібного світу, ні до інтуїції космізму. Якщо ми зацікавлено обговорюємо неполіткоректну, заборонену тему позитивної спадщини фашизму, це вже означає наш ясний чи неусвідомлюваний вибір вольової картини Світу і потребу у соціальному та культурному упорядкуванні, яке відбивало б цю картину.

2.

Перемога лібералізму це щось більше, ніж просто перемога однієї з ідеологій. Боротьба трьох проектів у недавньому минулому являла собою боротьбу за оволодіння процесом перетворення традиційних цивілізацій в іншу, надбудовану над цивілізаційними та культурними процесами форму людських громад. Хто переможе – той і задасть спрямованість її розвиткові, її сенс та її модель людини.

Багатьма авторами визнано, що зараз формується новий тип людських громад, настільки ж відмінний від класичних цивілізацій, як цивілізація відрізняється від доцивілізаційних, родоплемінних форм. Різні автори по-різному називають цей феномен – постцивілізація, надцивілізація, надсуспільство тощо. Спільними є два префікси – «пост» та «над». «Пост» — тому що йде за цивілізацією, є її перетворенням настільки ж радикальним як цивілізація є радикальним перетворенням родоплемінних громад. «Над» – тому що над звичайним ходом історії, над природними процесами розвитку соціуму надбудовується нова технологічна система управління процесами, які раніше були природними. Ключовою характеристикою цього нового суспільства являється формування світу технологій, який скасовує багато закономірностей виникнення, розвитку та розпаду цивілізацій. Якщо раніше техногенез був похідним від етно- і культурогенезу, то тепер він став самостійним феноменом, що визначає соціальні й культурні форми.

Автономний техногенез – явище післявоєнної епохи. До цього технології були лише проекціями культурних феноменів. Виникали, розвивалися та занепадали культури й цивілізації і разом з ними, як наслідок, виникали, розвивалися і згасали технології. Зараз же технології скасовують багато закономірностей природних процесів. Європейські народи повинні були б поступитися місцем більш пасіонарним націям, американська етнічна химера – розвалитися під дією відцентрових сил тощо, але могутня технологічна оболонка утримує їх від такого сумного кінця.

Автономний техногенез означає, що глибинні істини й установки відтепер уже висловлюються не мовами сакральних доктрин чи ідеологій, а мовами технологій. Кожній з глибинних метафізичних установок відповідає і свій тип технологій, свій технологічний світ.

Сучасні технології, від індустріальних та інформаційних до біотехнологій — це технології «складання-розкладання», технології, породжені виключно машинним, дискретним шаром мислення, описані дискретною мовою і реалізовані у світі дискретних механізмів, що складаються з таких же дискретних та взаємозамінних частин. Ті шари мислення та, ширше, весь масив психічних функцій, які несуть у собі засади цілісності, континуальності, практично не включаються до циклу створення сучасних технологій. Цей машинний технологічний світ вимагає і людини певного типу, людини, безпечної для машиноподібних соціальних структур, спрощеної та ущільненої, відрізаної від безмежних реальностей та чоловічих героїчних цінностей, позбавленої особистої стійкості, та, найголовніше, волі й суб’єктності.

3.

Однак, здається, те, що ми переживаємо зараз – різке звуження поля дії культури, перевага гедоністичних устремлінь та прагматики над вищими проявами духу, спрощення й ущільнення людської істоти, стрімке зникнення суб’єктності навіть в елітарних шарах – усе це ще не кінець. Вольовий, волюнтаристичний погляд на Світ нікуди не зник з перемогою лібералів. Метафізична вольова раса постійно відтворює себе та свої проекти. Механічному машинному ліберальному надсуспільству спрощених та керованих людей неминуче буде протипоставлено інший проект у своїй остаточній редакції — проект надсуспільства, де воля буде панувати над життям, а життя – над машиною і механічною матерією. Цей проект включить у себе й інші технологічні світи, засновані на зовсім іншому погляді на реальність.

Якщо раніше формула повноцінного проекту була «Ідеологія + політична практика», то тепер у цю формулу додається третій член – «Ідеологія + політична практика + технологія». Ідеологічне завдання (нова раса + метакультура + надцивілізація волі) повинне бути доповнене новим технологічним світом, альтернативним сформованому. Підбадьорюючі ознаки появи альтернативного світу вже є, і, що найцікавіше, в основному ці паростки нового пробиваються в Україні, адже концепції універсального природного циклу, тоталлогії, психонетики народилися саме в Києві.

Ці концепції стають основою проектів створення:

— світу організмічних технологій, які дозволяють керувати живим саме як живим, не «складати-розкладати», а «вирощувати», ініціювати природні процеси росту та розвитку і переборювати обмеження, закладені в нас машинним боком нашої природи;

— світу вольових технологій, у чомусь подібному до магічного акту реалізації вольового задуму.

Мовою цих інших альтернативних технологічних світів можна висловити ті істини, що вже не артикулюються мовою механічної сучасності. Якщо цей проект вдасться, це буде означати початок руху вбік від «магістральної лінії поступу», руху до повноцінної реальності і повноцінного життя людських істот.

4.

Хтось обов’язково почне цей процес, якийсь народ, якась країна. Краще, якщо це будемо ми. Але для цього нам необхідно тверезо зробити інвентаризацію усієї спадщини 20-го століття. Історичне перехрестя аж ніяк не пройдено. Ми все ще в стані переходу, біфуркації, морфінгу. Зовсім не є фактом те, що ми прийняли ліберальні, «сучасні» цінності. Україна знаходиться перед вибором – або стати периферією західної надцивілізації з усіма катастрофічними наслідками для людини й нації, надцивілізації, правила життя і розвитку якої вироблено не нами. Або створити власну надцивілізацію, іншої спрямованості, з іншим проектом людини, породити нову расу – не расу спрощених біоапаратів, а расу, яку справді можна назвати надлюдською. Завдання, звичайно, з розряду «над». Але в часи грандіозних історичних катастроф тільки «над» має сенс, тільки «над» виживає і має продовження. І в межах того історичного перехрестя, того історичного «сьогодення», яке триває вже майже сто років, варто приглянутися до базових засад своїх ідейних попередників.

Ліберальний досвід для нас неприйнятний. Комуністичний проект розгорнувся перед нашими очима і завалився, ледве вийшовши на організмічну траєкторію. Він зумів дати життя цілому ряду надзвичайно творчих людей і безлічі організмічних доктрин. Але його реалізація лише підтвердила провидіння Ніцше про те, що в соціалістичному суспільстві життя саме підриває свої основи. По-справжньому інтригуючим залишається фашистський, націонал-соціалістичний проект, що апелює до волі як первинної основи людського існування. Націонал-соціалізм цікавий формою організації та відновлення у суспільному житті ролі вольової еліти, звертанням до цінностей героїзму і творчості, прагненням до утвердження суб’єктності у свідомості людини і спраги величі у свідомості суспільства. Він цікавий тим, що романтика життя «над» уперше знайшла технологію своєї реалізації.

З тих пір пройшла ціла епоха. Але пройдене людством перехрестя, як і раніше, приваблює до себе. Тоді, у 20-і–40-і роки історія могла піти іншим шляхом. Звідси і той жадібний інтерес інтелектуальних кіл до нереалізованих потенцій націонал-соціалістичного проекту. Ми хочемо приглянутися до пройденого 60 років тому перехрестя та почати будувати свій альтернативний світ. Це не значить, що ми хочемо стати німцями чи італійцями. Ми перемогли не ідеологію, а народи, що були її носіями. І їхній проект зараховуємо до числа наших воєнних трофеїв.

Нова ідеологія, звичайно, не буде ні фашистською, ні комуністичною, ні взагалі «-істською». У тому останньому протистоянні, зоря якого ще тільки розгорається, зіштовхнуться життя та його механічна подоба, воля суб’єкту і керованість речей. Ми ще можемо вибрати своє місце у цій майбутній великій війні.

Українська поезія 1941-1942 років для нас існує лише в одній іпостасі. Це поеми та вірші присвячені воюючим з німецько-фашистськими загарбниками воїнам Червоної армії, партизанам, підпільникам, європейським антифашистам, працівникам тилу, комуністичній партії і звичайно ж "найталановитішому воєначальнику" Великої Вітчизняної війни, "наймудрішому вождеві радянського народу" і "люблячому батьку" цього самого народу І.Сталіну. 

Але існувала і зовсім інша поезія. Це поезія українських митців присвячена німецьким воїнам, що воювали по інший бік фронту і їхньому вождеві А.Гітлеру. Така поезія знаходилась (та й зараз безперечно знаходиться) під суворим табу. Але якщо написана в минулому поезія не зображує і не пропагує непристойності, а лише відображає суспільно-політичні переконання частини громадян України, то ніяких табу для дослідження бути не може.http://ar25.org/article/virshi-radyanskyh-soldativ-u-nimeckomu-poloni.html

 

Першою державою, що визнала Голодомор, стала гітлерівська Німеччина

У 1935 році на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її, кожен може пересвідчитись, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму стосовно українського народу.

На початку своєї промови Геббельс згадує слова глави Англіканської церкви Архієпископа Кентерберійського Гордона Ланга, виголошені перед Палатою лордів 25 липня 1934 року про майже 6 мільйонів померлих від голоду в «Південній Росії» в 1932-1933 роках (деякі англійські джерела стверджують, що Архієпископ говорив про 5 мільйонів, але стенограма виступів в Палаті лордів показує, що мова таки йшла про «майже 6»).

А вже в кінці виступу Геббельс підсумовує, «чи повторяться наступної голодної весни події, аналогічні тим, що мали місце в 1933 році, коли від голоду померло безліч невинних людей в Україні, на Поволжі та Північному Кавказі й інших областях?»

«Організації, що тут підписалися, до сьогодні вважали, що питання людяності й гуманітарної допомоги мають розглядатися незалежно від політичних та соціальних інтересів. Вони вважають своїм обов’язком, з елементарної людяної точки зору, не мовчати про ті події та дати можливість заговорити голосу совісті. Заради голодних та тих, хто при смерті, для не повторення катастрофи 1933 року вони вимагають повністю прояснити ситуацію та вжити всіх необхідних заходів для надання гуманітарної допомоги», - йшлося в промові Йозефа Геббельса.

Це був 1935 рік, стосунки з СРСР у Німеччини були пречудові. Гудеріан щойно їздив з інспекцією в Казань, глянути, як там німецькі танкісти тренуються на радянських полігонах. А скільки Німеччина продасть комуністам техніки, технологій й обладнання в наступні роки - і порахувати важко. Про продовольчі поставки Союзу нацистам навіть 22 червня 1941 року згадувати соромно. План нападу на СРСР тоді ще навіть не починав зріти, тим більше, ще не було потреби в жодних ідеологічних міфах, якими треба годувати населення завойованої землі на Сході.

І тим не менше, Геббельс значну частину своєї доповіді партійцям, навіть не простим громадянам, присвячує страшній трагедії в Україні – голоду. Він цей голод визнає, і вважає його цілеспрямованою акцією більшовиків, яка вкладається (на думку Геббельса) в практику нищення власного ж народу владою СРСР.

Попередні статті:
Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
Геополітичні союзники

«Дехто з оточення Гітлера (приміром Альфред Розенберґ) виношували плани створення Великої України (куди входили б Кубань і навіть Тамбов). Українці, за підрахунками Розенберґа, могли б дати німецькій армії близько 4 мільйонів багнетів» - пише політолог Кость Бондаренко [1].

Зауважимо, що Розенберґ – це не просто «дехто з оточення Гітлера», а провідний ідеолог німецького національного соціалізму і головний фахівець зі справ Східної Європи. Він є автором праці «Шляхи майбутності німецької закордонної політики» (Мюнхен, 1927), що стала програмою Третього Райху [2]. Як фахівець з расології, Розенберґ відносив українців до арійської раси і вважав, що шлюби німців з українськими жінками будуть корисними для Німеччини.

Від 1933 р. Розенберґ очолював відділ зовнішньої політики НСДАП, підтримував контакти з українською політичною еміграцією у Німеччині — з гетьманцями Павла Скоропадського та ОУН, неодноразово висловлювався за створення Української держави, а з 17 липня 1941 р. за розпорядженням Гітлера очолив міністерство Райху для окупованих районів Сходу (Ostministerium).

Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку. [Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу» [3].

У галузі культурної політики Розенберґ виступав за проведення заходів, які зміцнили б національну самосвідомість українців і дозволили би змобілізувати їх для боротьби проти Росії. Зокрема, він висунув ідею відкриття у Києві українського університету та наполягав на перенесенні столиці райхскомісаріату України з Рівного до Києва.

Це були не тільки теоретичні розробки. «У серпні 1939 року шеф абверу [4] адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілись у Відні з А.Мельником. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Західно-Українську державу» і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду.

Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник, за задумом ОУН, мав обійняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сціборським, першою ж статтею затверджувала в Україні “авторитарний, тоталітарний, професійно-становий” режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати й розпускати парламент і уряд, обирався довічно й був відповідальним перед Богом, історією та власною совістю» [5].

«21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: “Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...”» [6].

Інші настанови Гітлера: «Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир» [7]. «Наше завдання — швидко, наскільки це можливо з мінімумом військових сил, побудувати соціалістичні державні утворення, які залежатимуть від нас. Ці завдання такі складні, що їх не можна покладати на армію» [8].

Отже, на відміну від політики щодо завойованих держав Заходу, головним інструментом східної політики Третього Райху мало бути не воєнне підкорення, а дипломатія і формування союзних держав. Східна Європа вимагала більш м’якого, тоншого підходу. «Навіть на некомуністичному Заході, де Німеччина на той час розгромила та окупувала шість держав, жодній не було запропоновано мир» [9].

«Невдовзі після чехословацької кризи, 21 листопада 1938 р., польський посол інформував свого міністра закордонних справ, що відомий американський політичний діяч У. Булліт говорив: "Німеччина має повністю сформований і підготовлений український штаб, який повинен взяти владу на Україні і утворити українську незалежну державу під егідою Німеччини. 

Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення німців до різних політичних сил українства напередодні Другої світової війни, то можна дійти висновку, що в цілому Берлін віддавав перевагу націоналістам, хоч досить впливові німецькі чинники інколи дотримувалися іншої думки. Але незаперечним є той факт, що керівником "Української служби довір’я" у Німеччині, яка мала репрезентувати перед німецькою владою всі українські емігрантські організації, обрали доктора М. Сушка, тісно пов'язаного саме з ОУН» [11].

З описаного вище випливає, що у 1939–1940 роках німці фактично планували відтворити Другий гетьманат Павла Скоропадського, але вже з новим лідером – полковником Андрієм Мельником. Це й зрозуміло: стара схема з союзною Українською державою (офіційна назва Другого Гетьманату) нормально спрацювала в минулому, тому раціональні німці не вважали за потрібне вигадувати «новий велосипед».

Зверніть увагу: нова Українська держава мала об’єднати всі українські етнічні землі, включно з Курщиною, Воронежчиною, Кримом і Кубанню – як за часів Скоропадського. Такі плани міг виношувати тільки союзник, адже противники (Московія, Польща, Угорщина, Румунія) завжди тільки шматували Україну.  

   

Що не подобалося українцям, так це те, що німці офіційно не оголосили про свої наміри створення незалежної України. Проте це пояснюється вимогами дипломатії і військово-політичної стратегії. Адже протягом 30-х років Німеччина була зацікавлена у дружніх стосунках з Польщею і СРСР, тож визнання стратегічного союзу з Україною могло б зіпсувати всю гру. У зв’язку з цим справжні наміри щодо України були оприлюднені в обмежених українських колах незадовго перед війною з СРСР.  

У певній утаємниченості щодо українсько-німецького союзу була зацікавлена і українська сторона: «Не випадково у листі від 14 вересня 1933 р. до колишнього командувача Донською армією В. Сидорина генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів, котрий мешкав в Празі, писав: "...Мушу цією листовною дорогою остерегти Вас від занадто великого захоплення орієнтацією на гітлерівську Німеччину. Мої інформації ясно кажуть мені, що ця орієнтація є тепер небезпечною для організацій, що мусять працювати на територіях держав, що є в орбіті французької політики"» [12].

Українська Держава мала бути проголошеною в Києві після звільнення всієї території України. Це виглядало б як прояв вдячності українцям за їхню дружню допомогу Третьому Райху. Пропагандистський резонанс від цього був би колосальний.   

Ви запитаєте: Я як же повідомлення антифашистської пропаганди про те, що Гітлер і Гімлер виношували людожерські плани «знищення 30 мільйонів слов’ян»?

Ця маячня донині нахабно тиражується на основі давно спростованих фальшивок – т. зв. «Застільних розмов Гітлера» і «Щоденників Гітлера», а також неіснуючого «Генерального плану “Ост”» та свідчень Нюрнберзького процесу, які вибивалися тортурами. Наприклад, «так звані “Щоденники Гітлера”, вперше опубліковані в журналі "Штерн" і нібито написані особисто Гітлером. Ці щоденники були викриті як підробка в 1983 році. При хімічному аналізі паперу в його складі був виявлений відбілювач, який почали застосовувати при виробництві паперу лише з 1955 року. Незважаючи на те, що жоден нормальний історик не використовує ці сумнівні документи в якості аргументації в наукових суперечках, цитати з них частенько гуляють в антифашистській літературі. Саме завдяки подібній літературі і з’явився міф про теорію неповноцінності слов’ян в расовій політиці Третього Рейху» [10].  

Був ще один важливий чинник зацікавленості німців в незалежній союзній Україні: це дозволило б гітлерівській пропаганді переконливо представити Німеччину визволителькою народів, що привело б до активізації національно-визвольних рухів інших народів СРСР і його швидкого розпаду. Можна впевнено стверджувати, що якби ці плани здійснилися, то до кінця 1942 року Радянського Союзу вже б не існувало.

Наскільки Україна була б незалежною у Третьому Райху? При наявності 4-мільйонної армії на своїй землі ця незалежність була б значною. А якщо врахувати, що народжуваність серед українців була в кілька разів вищою чим у німців, то можна припустити, що через одне-два покоління українці стали би у Третьому Райху якщо не домінуючою, то дуже впливовою силою.

І українці це розуміли, тому сміло йшли на союз з Німеччиною. Взаємна стратегічна зацікавленість робила цей союз надзвичайно міцним.  

Саме тому цей українcько-німецький союз так стривожив Москву, тож його руйнування стало пріоритетом радянської розвідки.

Продовження: Асиметрична відповідь: український фашизм  

---

Посилання і примітки:

1. Кость Бондаренко. Історія, якої не знаємо. Чи не хочемо знати? – Газета «Дзеркало тижня», 28 березня 2002. 

2. Енциклопедія українознавства (головний редактор Володимир Кубійович). Т.XIII, с. 1614. – Буенос-Айрес, 1964.

3. Україна в стратегічних планах Німеччини // Українська державність у XX столітті (Історико-політологічний аналіз). – Київ: Політична думка, 1996. – http://litopys.org.ua/ukrxx/r13.htm

4. Абвер (нім. Abwehr — оборона, відсіч)  — назва органу армійської розвідки та контррозвідки Німеччини у 1919–1944 рр.

5. Кость Бондаренко. Там же.

6. Гальдер Ф. Военный дневник: В 3-х т.– М., 1969.–Т.2.–С.60 (цит. за «Україна в стратегічних планах Німеччини» – див. вище).

7. Kriegstagebuch des Oberkommandos der Wehrmacht (Wehrmacht fьhrupgstab). Bd. I: August 1940—31. Dezember 1941. Zusammengestellt und erlautert von H.-A.Jacobsen.—F. a. M., 1965—S.341.

8. Україна в стратегічних планах Німеччини.

9. Там же.

10. Разоблачение Генерального плана «Ост» и «Застольных бесед Гитлера». – Библиотека Питера Хедрука. – http://hedrook.vho.org/library/ost.htm. Див. також статтю «Щоденники Гітлера» на сайті http://uk.wikipedia.org/

11. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - С. 476. (Цит. за: Анатолій Кентій. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r205.html).

12. Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів.  1920-1956.  /  Том 1. Від УВО до ОУН. 1920-1942. – http://lib.oun-upa.org.ua/kentiy/r201.html.

Занепад Детройта: Білі виїхали

У Польщі – скандал через україномовний гурт «Еней»

Подібна думка для Польщі не є новою, але на такому високому рівні вона озвучена вперше. Раніше ще один політик Вітольд Гадовський обурився з того, що «двоє українців у Польщі заснували гурт імені військового злочинця, і вся Польща скаче в такт їхньої музики».

Питання українсько-польських взаємин загострилося через роковини Волинської трагедії. Однак попри не дуже сприятливий для дискусій на цю тему час, сперечатися з політикам заходився відомий польський журналіст і телеведучий Войцех Мазярський.

На сторінках авторитетного видання Gazeta Wyborcza Мазярський пояснив, що насправді Еней – це популярний в Україні літературний герой із поеми, значення якої для становлення української мови співвідносне зі значенням робіт Яна Кохановського для мови польської.

Політик Гадовський таке пояснення відкидає. «Ці розмови про маловідому українську «Енеїду» не варті й виїденого яйця. Гівнюки, певне, дуже тішаться, коли цілі натовпи скачуть під їхню музику», – зазначив Гадовський.

Мазярський вважає закиди на адресу музикантів обумовленими політичним піаром на темі Волинської трагедії. «Навіщо вони говорять такі речі? Якби вони були повними кретинами, то б не стали євродепутатом чи головою великого радіо. Усе просто – ними керує звичайний політичний цинізм і надія на те, що темний люд на це купиться», – зазначив журналіст.

Гурт Enej створено Петром і Павлом Солодухами в місті Ольштин у 2002 році. Брати – етнічні українці, вихідці з родини, переселеної з рідної землі під час операції «Вісла» після Другої світової війни. Назвою «Еней» молоді музиканти хотіли підкреслити власний зв’язок із українською традицією та вшанувати знаковий для становлення української літератури та літературної мови твір полтавського письменника Івана Котляревського «Енеїда». Зокрема, наголосити на позитивному образі головного героя поеми – «парубка моторного», який був змушений облишити батьківщину та поринути у захоплюючі мандри на чужині.

Enej використовує традиційні українські мотиви в музиці. Гурт виконує пісні польською та українською мовами. Учасники колективу нерідко виступають у вишиванках або стилізованому під українську вишивку сценічному одязі, а також використовують браслети жовто-синіх кольорів. Протягом 2010-2013 років Enej здобув у Польщі шалену популярність. Гурт виграв чимало місцевих музичних конкурсів, здобував нагороди як кращий колектив року, за кращу пісню року тощо.

Два останні альбоми гурту Folkorabel (2010) і Folkhorod (2012) стали «золотими». Відеокліпи «Енея» збирають по кілька мільйонів переглядів на YouTube.

Український народ протягом багатьох століть перебував у постійній боротьбі проти поляків і росіян. Перше місто, засноване вікінгами, від початку було справжньою столицею всієї Руської імперії і набагато пізніше було посунуте Москвою. Великороси виявилися чисельно сильнішими і багато в чому стійкішими, крім того, починаючи з XVIII століття, вони стали все ширше залучати до керівництва німців, так що всі договори, які передбачали рівноправність росіян і українців, могли безкарно порушуватися Москвою.

З історичної точки зору, вже в давні часи існував постійний зв'язок з Центральною Європою через Кавказ, територію сьогоднішньої України, і народам цих територій завжди вдавалося знайти спільну мову. Так і після краху 1918 року українське керівництво зробило верховному командуванню Вермахта пропозицію не повертати війська додому, а прийняти українське громадянство і задіяти німецьких солдатів на Україні проти Москви і більшовизму. Для таких масштабних планів на той момент забракло політичної рішучості, і Україна, до цього вже зайнята німецькими військами, стала жертвою єврейсько-більшовицького терору.

По відношенню до України повинні бути сформульовані інші політичні цілі, ніж у Остзейских провінціях. Якщо стосовно останніх доводиться говорити про певну форму німецького протекторату, то тут необхідно завзято домагатися створення незалежної української держави, яка буде знаходитися в тісному, нерозривному союзі з Німецьким рейхом. Щоб досягти цього, вермахт і політичне керівництво повинні з самого початку підкреслити, що німці та українці ніколи не вели між собою воєн, у німців по відношенню до українців завжди були симпатії, але російський царизм не дозволяв здійснювати політичне співробітництво. Історичне обґрунтування цього погляду було дано 13 років тому в спеціальному виданні журналу «Світова боротьба» у статті «Україна - вузлова точка світової політики».

При введенні військ на Україну необхідно бути готовими до найгіршого. Обстановку там не можна порівняти з жодною західноєвропейською країною. Колишня інтелігенція, гадаю, здебільшого розстріляна або замучена голодом, а інші верстви населення 20 років нічого не бачили і не чули про Західну Європу. Усуспільнення матеріальних благ і колективізація селянства напевно надзвичайно сильно придушили інстинкт самостійності, що була в українців. Раніше українець відрізнявся від московитів своїм уявленням про власність. Якщо московити були колективістські орієнтовані на общинне землеволодіння, то українці завжди відстоювали особисту селянську власність. Це визначальне розуміння власності природним чином формує інакший народний характер і, врешті, є проявом сприйняття життя, відмінного від того, який був характерний для Москви.

Таким чином, робота зі створення такої незалежної української держави передбачає подальше культивування української мови, на введення якої врешті-решт був змушений піти Радянський Союз. У сфері української шкільної та вищої освіти буде необхідно зробити все можливе, щоб крок за кроком змінювати мислення простого народу і фокусувати його на власній державності і союзі з німецькою нацією. Щоб знайти шлях до душі українського народу, одними з найперших заходів має стати заснування великого українського університету в Києві, розвиток української писемності та українського мистецтва в цілому.

Для Німеччини ж Україна в першу чергу важлива в якості великої житниці Європи. Тут ми також зіткнемося з великою розрухою, і оскільки трактор як державна власність замінив тяглову худобу і коней, все залежатиме від того, чи буде у нашому розпорядженні необхідна кількість нафти, щоб підтримати виробництво. Це питання, в свою чергу, тісно пов'язане з окупацією областей Дону і Кавказу ...

Головним центром варязької держави, правляча верства якого була утворена скандинавами, став Київ. Але навіть після татарської навали Київ ще довгий час грав роль контрполюса Москви. Його національний спосіб життя, всупереч постулатам московитської історіографії, яка домінувала у всій європейській науці, ґрунтується, по суті, на майже безперервній традиції. Політичним завданням на цій території може стати сприяння зростанню національної самобутності, можливо, аж до створення суверенної держави, яка могла б або самостійно, або у взаємодії з Доном і Кавказом у формі Чорноморського союзу здійснювати постійне стримування Москви та гарантувати безпеку зі сходу для великого німецького життєвого простору. З економічної точки зору цей район міг би одночасно виконувати функції великої сировинної бази та допоміжного джерела продовольчого постачання для Великого німецького рейху.

До тієї частини, що в СРСР прийнято вважати суто українською, також можна було б приєднати прикордонні райони російського центру. У даному випадку мова може йти про частини Курського та Воронезького адміністративних округів. На досягнення цієї політичної мети пізніше має бути також зорієнтоване адміністративне і економічне облаштування всієї цієї території.

Палата лордів британського парламенту схвалила законопроект, що дозволяє в Англії та Уельсі одностатеві шлюби, повідомляє The Times. Тепер законопроекту належить пройти остаточне затвердження в Палаті громад, після чого він надійде на підпис до монарха. Очікується, що це відбудеться вже до кінця поточного тижня. У разі прийняття закону він набуде чинності наступного літа.