Правда про Бабин Яр.

Тут знайшли останній притулок

сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД.
Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною
пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут
сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці
зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища,
яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола
тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому
страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали
коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва
Впродовж півстоліття Бабин Яр
набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію
жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина.
Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в
цілому світі.

Дивним виглядає те, що «червоні
слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок
української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли
останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і
терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і
замовчувалось.

Однак правду про страшну історію
Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом
українські й американські дослідження піднімають завісу над
таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і
«вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і
документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави,
Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.


Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному
Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у
Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді
НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року
розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив —
після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський
полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив справу Бабиного Яру
на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі
непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема
Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру
як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак
тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем
чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того
дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і
Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького
процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр — а це приблизно 100
тис. жертв — був «найбільшою різнею за всю історію людства», а
Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной
государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим
(мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там,
нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського
народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти
замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195
тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис.
«советских граждан» (усе це беремо із судового звіту — І том
48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами
14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні
совєтські «статистики», за винятком Бабиного Яру, майже не
згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них
закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як
1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР
розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж
близько п'ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у
Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960
р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у
«різанині» жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж
жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити
в пам'яті призабуту жидівську «трагедію», КГБ вдався до послуг
знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога
Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси
до УЦР, а згодом — членом «Секретаріату жидівської
національності» у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там
під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC
(OSS), а згодом, після зміни назви, — СіАйЕй (СІА). 1960 р.
КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої
він видав в Америці книжку «Star in Eclipse» («Зоря в
екліпсі», 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного
Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську
трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги.
Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й
антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу
Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом — 1968 розпочався процес у
Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З
цієї нагоди, вперше після війни, «Нью-Йорк Тайме», власником
якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив
згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події).
Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно
роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х
років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю
вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за
всю історію людства, а Бабин Яр — у місце паломництва
світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти
Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю
присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у
своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником). 1987 року в
антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор
«Огонька», «українець-поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр
«найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під
впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем
«найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики,
вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:


з 29 вересня 1941 року, впродовж 3—5 днів, у Києві
діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими
вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав
письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр»,
нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);


Василь Кабайда був «відповідальним за розстріли
євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем
і дорадником М.Горбачева у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987
року);

нагаями примушували єврейський народ
роздягатися догола; в час очікування смерті кати ?валтували
молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова
«Бабин Яр»);

їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а
там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали
одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених,
чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин
Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер
живе у США);

цими способами українські і німецькі кати
вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером,
коментатором советского, а тепер американського та російського
телебачення),
що насправді було 300 тис. жертв (це нове
число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990
року),

що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді
1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія
Удовенка);

українські опричники вбивали палицями і
довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї
річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні —
1994 P.);

що могилу-яр німці засипали за допомогою
динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у
німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій
братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх
порухів жертв ще 4—7 днів (свідчення уцілілих, а також
численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);


весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом —
близько 20 км довжини — з високою електричною напругою (за
Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства —
НТШ, том 11, 1994р.);

що цілий місяць кров з могили
пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані
для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991
p.);

що під час відлиги навесні 1942 року «кров
вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з
книжки-спогаду «Ніч» 1972 p., лауреата Нобелівської премії
миру Елі Візеля);

що наприкінці серпня та у вересні
1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327
жидів-в'язнів розрити братські могили за допомогою
екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів
заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис.
небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії,
попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за
свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших
уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943
року, а потім згадано у радянській кінопрограмі «Бабин Яр»
Віталія Коротича — 1987 p., а також за чотиритомовою
англомовною «Енциклопедією Голокосту», виданою 1991 р. в
Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова
про ті страхіття, як от про те, що українці вбили довбнями 50
тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від
ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає
здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом
подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби
розібрати догола та вбити «вручну» 50 тис. дітей, бо більше
ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали б
вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по
ярках і ярчаках як зайці.

По-друге, людина, присипана
землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з
нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не
можна вірити ані пропагандистам, ані «очевидцям», а лише
розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на
них біля жидівського кладовища не видно ані могил, ані
бульдозерів, ані дванадцятиметрових «штабелів» для спалювання
тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над
європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях».
На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні
війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного
Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому,
терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з
археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато
десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року
почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ?рунті
околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони
діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна
сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в
Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено.
Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію
щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського
кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі
жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не
використовували (тепер терен військового цвинтаря),
наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів
віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все
золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після
того наказали вбратися і повели на станцію «Товарна» вздовж
східного муру православного цвинтаря та поміж будовами
військових складів. На станції стояли підготовлені вагони,
якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або
спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може
розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як
можна було не побачити могили на 100 тис. людей?


Під час Другої світової війни німці вважали
вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні
1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн
золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в
кожному великому місті України. У Львові німці зробили для
жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві,
де створення таких гето не планували.

Перше
завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці
вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу
долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться
дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді
вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона
Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у
похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку
брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти
правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких
есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна
американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у
Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано
про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані
військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто
з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.

Другий
спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових
книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них,
безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей,
відібраних у київських жидів.

В Американському
національному архіві зберігається близько ста тонн
гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав.
Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього
Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на
київську «загадку в загадці»: