Квапливі висновки

   Був звичайний похмурий день. Нічого особливого. Сірі хмари затягли небо і висіли низько,  низько, наче можна було до них доторкнутися руками, попестити їх, чи розігнати по різним куткам небозводу. Люди потьмяніли разом з небом. Вони здавалися чорно-білими і такими ж похмурими.
   Але так було не скрізь. Двоє, що тільки-но прокинулись насолоджувались життям, і один одним. Не помічаючи настрою за вікном. Вони то сміялись то просто дивились в очі. Ліжко не хотіло випускати їх зі своїх обійм, наче знаючи, що там їх чекає  на вулиці. Все таки вставши з ліжка, вони ще довго кружляли по квартирі, наче в дивовижному танці,  їхніх душ і тіл. Зараз Вони вийдуть на вулицю і розійдуться в різні сторони. Вечором можливо знову зустрінуться, а можливо - ні. Такі стосунки змушують їх насолоджуватись кожною зустріччю, кожною миттю разом. Чи то в театрі, чи то в кіно, чи просто в неї, чи просто в нього. Вона кохала його, як квіти на весні кохають дощ. Він кохав іі, як те без чого неможливо жити.
   Одного разу все розірвалось. Він не  зателефонував. Вона дзвонила, а Він не брав слухавки. Наступний день теж не дав результату. 
  Вона побачила його випадково, через місяць. Він гуляв в парку з малою дівчинкою. Дуже на нього схожою. Вона не підійшла. Вона вже знає, що це. Казка розсипалась, як картковий будиночок, який не витримав вітру. Він казав, що це ідеальні стосунки…. тепер Вона знає чому.
   Вона приходить до дому і вже не бачить, декілька повідомлень залишених на автовідповідачі. Він невблаганно мигає про них, але Вона вже не бачить, нічого не бачить. Вона йде до ванної кімнати, ступаючи, як кішка по підлозі, Вона наближається…. Один рух і двері за її спиною вже не відчинити…..