Втрата

       Знову прийшов лист. Вона пише, що в них все добре, живуть повноцінним життям. Ходять до дитсадка вчаться рахувати і вимовляти правильно букви «р», «ж», і «л», з цими літерами у малого проблеми…. Він не боїться чужих людей і дуже любить з усіма знайомитись. Декілька фото. Кінець листа.        Я не бачив її з тих пір, як покинув вагітну. Я був не готовий до дитини. Мені здавалося що легше розгрузити п’ять тонн металу самому, чим займатися дитиною. Коли Вона сказала мені про вагітність, життя моє обірвалося, нитка мого життя спочатку натяглась а потім не витримала і тріснула. І Я сказав, що не хочу дитину. Вона поїхала, поїхала назавжди. Через деякий час до мене почали приходити листи на почту. Вона присилала мені фото сина і розповідала, як  у них справи, ніколи нічого не просила. Казала, що в нього мої очі, і просто звірячий апетит.        Я намагався ще декілька разів заводити стосунки з різними дівчатами та жінками. Але вони закінчувалися невдало. Ми розходилися, ще навіть не починаючи жити разом.       Я ніколи не відповідав на її листи. Не хотів…не міг… Не знав, що їй написати.  Вона більше не пише. Вже пів року від неї немає жодного листа.       Я гуляю парками і вулицями, міста. Сподіваючись що випадково зустріну їх. Гуляю біля дитсадків…Малий вже має бути в старшій групі. Одного разу мене навіть забрала міліція. Хтось помітив мене біля дитсадка і викликав її.  Я дуже часто уявляю, якою Вона стала і який в неї малий. Ні, ні не в неї, в мене!       Я покинув роботу не бачуся з друзями і рідними. Ходжу вулицями.      Сьогодні мені здалося, що Я побачив її в місті. Я підбіг, смикнув її за рукав. Але то виявилася не Вона.      Я погано їм, вже майже не сплю…..      Написав їй листа сьогодні ввечері. Відповіді немає. Завтра піду знов в місто.

-    Дім, ти? Привіт! Ти чого не ходиш на наші зустрічі що недільні? – це був Славко мій друг, ще з інституту.

    -    Привіт. Та мені зараз не до цього. В мене проблем по горло.        -     Ти якось зблід. Поганий маєш вигляд. Розповідай, що сталося. І Я розповів. Потім ми прийшли до мене. Слава міг знайти комп’ютер з якого писали листи. Ми переглянули листи. Я йому перечитував всі листи. Розповідав про мого сина. Він в мене молодець! Гарно розмовляє, в нього мої очі, не сором’язливий, програму дитсадка схоплює ще на злеті. Мені є чим пишатися.      -      Привіт, Слав! Як там справи? Ти казав по телефону бачив Діму? Як він там, чого не заходить?     -      Тихше, ти! Розмова є! Сідай. Побачив Я Дімку в парку. Він сидів розглядував прохожих.  Розповів, що в нього є син. І тепер Він має його знайти, бо ще шість років тому втратив. Я вирішив допомогти. Там в нього наче вдома, якісь листи на почті були. Прийшли ми до нього. Він відкрив почту, почав мені щось розповідати. Про очі, що схожий син на нього і таке інше. Я заглянув у нього через плече. НІЯКИХ ТАМ ЛИСТІВ НЕМАЄ! Взагалі нічого! А Він ходить по місту шукає її з дитиною. Захворів Він…. Нічого не їсть, не спить. Що будемо робити?