А по іншому ніяк )))

    Ти дивишся на мене з посмішкою дикого звіра. Ти чекаєш…Ти чекаєш, що Я помилюсь, Я зроблю хибний рух, видам себе. Але ні цього не буде. Я вже давно знаю, як спілкуватися з тобою. Безсонні ночі, постійні переживання, створили навколо мене стіну. Стіну, яку ти вже не зможеш зрушити з місця. Я буду триматися до останньої краплини моєї крові. Я не дам тобі мене зруйнувати…знову. Лягати спати під звуки музики о десятій годині вечора, тільки, щоб не думати про тебе. Не думати про нашу зустріч, про ту яку була, чи ту що ще буде. Прокидатися о сьомій ранку і знову вмикати музику чи йти швидко, щось робити. Але Я маю сказати тобі ДЯКУЮ. Дякую зате, що Я підготувалася до сесії за місяць, до її початку. А не за неділю з парою біля ніздрів, як завжди було. Дякую зате, що Я більше не боюся таких як ти. Я дивлюся їм у вічі, і не боюся. Дякую що показав мені, що Я можу жити на самоті. Тепер Я знаю, що з усім можу впоратись сама.       Коли Я потрапляю в одну кімнату тобою, в мене перехоплює подих. Я ніби втрачаю свідомість. Я не знаю про, що розмовляти. Але тримаю себе в руках. Ти мені більше нічого не зробиш!

-      Привіт, як твої справи?-  кажеш ти. А твої очі так і висвердлюють в мені дірки.

            -      В мене добре, а в тебе як?- моя відповідь дуже невпевнена. Голос трохи сідає. Не поважаю себе за це! Заходять друзі і Я здихаю з полегшенням. Відвертаюся, без його відповіді. І мені добре….  Трохи звикши до його присутності, Я розслабляюся повністю…Можу навіть говорити з ним доволі вільно.      Вже пізно. Я починаю збиратися додому. А Він каже таким ягнячим голосом:                      -      Добре Кать, Я щось теж засидівся. Буду вже йти. – каже Він. І навіть не поглянув на мене.            Ми виходимо з квартири.      Будинок в п’ять поверхів.      Спускаємось на своїх двох.           -      В мене теж справи добре - повертається Він до питання, з початку вечора – Тільки сумую за тобою..           -      Нічого страшного скоро минеться – Мій голос крижаний. Фух, Я себе не видаю!               Залишається один поверх до низу. І тут раптом Він схоплює мене на руки. Притискає до стіни і цілує……. Моя стіна тихо падає, без пилу і зайвого сміття. За багато років подружнього життя, згадую це вже з посмішкою. Невже з нами жінками по іншому неможливо?