Для УКРАЇНЦІВ.

     Українець! Для когось це звучить гордо, а

для когось ледве не образа. Більшість з нас ненавидить свою батьківщину і самих себе. І це не дивно. Нам стільки років розповідали, що української нації не існує, що українці це лише етнічна група росіян, що українська культура така ж як і російська і що, по суті, ми скоріш за все на пів росіяни, на пів поляки. Нам стільки впарювали всі ці байки, що ми і самі почали вірити у власну неповноцінність.

     Людей, які пропагують українське і

говорять, що українці повинні пишатися своєю нацією, називають націоналістами у самому поганому сенсі цього слова, ледве не фашистами. Ми єдина нація у світі, яка так ставиться до власних патріотів. Саме ми з вами не знаємо власної історії, досі живучи байками радянських часів. Багато хто і досі вірить, що при союзі було добре, забувши як нас з вами обікрали і якими бідними ми тоді були. Ті хто вірить у все це забули, що при союзі люди не купляли, а діставали по блату.

     Наша країна єдина у світі, у якій

чиновники від самого мілкого до самих великих можуть не володіти державною мовою. Наша держава єдина, де політики з майданів можуть робити антиукраїнські і антидержавні заклики, і при цьому залишатись у своїх м’яких кріслах абсолютно безкарними. Лише ми, українці, можемо так презирливо ставитись до самих себе. Лише у нас народні депутати відчувають себе не слугами народу, який їх обрав, а панами над цим народом.

     Ми єдина держава, у книгарнях якої

більшість літератури на іноземній мові. Ми єдина держава, де національні меншини можуть вимагати зробити їхню мову другою державною. Ми з вами вже зовсім забули, що наш Київ майже на триста років старший за Москву. І це ми для росіян старші брати, а не вони нам.

     Чому ж ми так себе ненавидимо? Чому ми не хочемо визнати історичну правду, підтверджену документально, про власних героїв, які поклали життя за Україну? Чому ми досі продовжуємо жити радянськими міфами і наклепами? Я у вас, українці, запитую.      Нас не поважають ні в Росії ні в Європі, а ми і далі, розколюючись навпіл, продовжуємо набиватися до них у друзі. Нам весь час кортить знову потрапити хоч у якийсь союз.     Українці, може досить?      Давайте нарешті почнемо поважати самих себе і один одного. Давайте з гордістю називати себе українцями, а не опускати сором’язливо очі, називаючи власну національність. Адже, якщо ви поважаєте себе самі, то вас поважають оточуючі.