" Без назви"

Ти знаєш, мені вже нічого не допомагає. До божевілля накурюючись сигаретами, топити біль,
в бокалі розтираючи холодні сльози. Може досить. Помирати в твоїх обіймах.Буває ж так.Забувати.
Не виходить.Тікати теж.Просто забутись не дають.І все так,все так одноманітно.Як то обіцяна осінь?
До божевілля сіра.Тобі не здається, що людям байдуже?А мені? А мені ні.Ні, це не психоделічний сон. Це реальність.

Я часто забувала тебе, але згадувала частіше.Дощ.Він останнім часом часто моросить десь в середині мене.
Я думаю ж, чому там так сиро, і холодно, і мокро, якось неприємно.Пусто.Жахливо.

Мабуть так і треба.Ей.Не кидай мене ще.Не зараз.Лишись.Ще на мить.Іще.А може на все життя?
Перестань слухати ці сумні пісні, дивитись ці дурні мильні німі фільми про любов,

порівнюючи/співставляючи себе з головними героями.Багато думок крутиться в голові, а сказати нічого.
Тому ти створюєш свій маленький світ і поступово зникаєш, розчиняєшся в своїх снах.
Твій останній подих помер на моїх губах ще вчора.


А знаєш, ти мені ще снишся.А що сниться тобі? Ей, не йди.Завжди.Згадай,тоді, коли ми розчинялись один в одному, чи тобі було не все одно на погоду,наприклад,або на завтрашній день,чи на позаторішню весну?
Інколи хочеться просто перестати дихати,щоб не згадувати що ти це теж вмів.Я знаю,ти мав крила.Ти придбав їх ще кілька років тому,але нікому їх не показував,не хвалився, ти ж не такий.Ти просто вмів літати і був ближчий до цього неба, ближче ніж до землі,ближче ніж будь хто. Мабуть тим ти мені і подобаєшся.Не такий.Думаю,ти вмієш любити.Просто іноді забував про це.Хоча літати ти вмієш краще.Мабуть це добре.Ти ж такий тепер і не такий як всі.Це не може не тішити.
Це притягує і відштовхує водночас.Бо розуміння тебе зводить з розуму, а не розуміння повільно вбиває.
Задихатись тобою мені подобається найбільше.Більше за все.Ей, не йди ще.Добре?


p.s. Ти пам'ятаєш,як сонце царапалось у вікно і стукало по підвіконню?


Віолетта Міщенко 15 вересня 2010 19:07