without a name.

Ти ніколи не ступиш ближче, ніж на поріг мого серця. Вибач. Це було написано задовго до мене і проіснує роками пізніше. Це було спровоковано такими як і ти. Ви всі однакові. Мабуть. Чи гідна ти мого ребра? Твої обіцянки; вони подібні на брехню. Всередині все горить і дуже хочеться фонтаном випустити сльози. Що з цього? Хочеться страждати, бути поломаним і зібраним… мої спогади. Забери їх будь ласка! Мої спогади – це ножиці, що перетворюють мене з паперового чоловічка в клоччя дрібного сміття. Твоя прекрасна брехня. Вона завжди сповнювала мене солодкими переживаннями і гострими відчуттями, що наскрізь проколювали серце. Це поломане серце я тобі ніколи не пробачу. Поглянь на нього! Що ти з ним зробила?! Хіба воно зараз подібне само на себе? Ні…моє серце – це кулак, що омивається в крові! Моя душа повстане знову і буде боротись!

В найсвітліші години моїх найтемніших днів, я зрозумів що не так зі мною. Я не можу через тебе переступити, я не можу крізь тебе пройти і рухатись вперед. Ти, наче, непосильний бар’єр, що росте разом з ростом моїх можливостей; ти той бар’єр, та перешкода, яку мені ніколи не подолати. Тому що дні приходять і зникають в небуття, а мої почуття до тебе назавжди! Вони – каміння на твоїх дорогах, ти завжди будеш об них спотикатись; вони – трава під ногами твоїми, ти будеш вічно намагатись їх затоптати але не зможеш; вони – бруд на руках твоїх, ти ніколи їх не змиєш з себе; вони – сльози на моїх очах, їх мені ніколи не позбутись. Я намагався їх вигнати з себе, проте безрезультатно. Вони не зникають; вони були, є і будуть. Це те було спочатку і буде кінцем, це – любов, здається…

Забудь все! Забути все, що ти коли-небудь мені говорила. Забути всі дотики, які коли-небудь збуджували мою нервову систему. Забути  всі  погляди, які коли-небудь заставляли битись моє серце з надією. Надія…вона вмирала останньою. Я змучився.