Алгоритми

Липень. Чудовий літній час. За свої 16 з лишком років, він настільки полюбив цей місяць, що не годен був уявити себе після закінчення цього раю. Чому липень? Червень настільки вимотував шкільною метушнею, а серпень був інфікований осінню, що завжди підкрадалася так не очікувано й невчасно. Отже липень, за його власним переконанням, був золотою серединою, часом абсолютного спокою й затишшя.

Простий ***ський хлопець з простої середньостатистичної ***ської родини, в якій кожен намагався якнайкраще і найповніше задовольнити свої власні потреби й забаганки. Простий хлопець, можливо, навіть простіший за двері, з простими й не надто вимогливими мріями. Про що йому лишалося мріяти як не про море, сонце, загорілих нахабних дівчат у синіх купальниках, мир у всьому світі з шестимільярдним населенням і, звичайно, пляшку доброго ***ського пива? Та ні про що! Оскільки нічого кращого він придумати не міг: зранку він розвозив пошту, вдень працював у ресторані швидкого харчування типу McDonalds, решту часу проводив зі своїми псевдо-друзями – книжками, що не давали можливості розвинути його внутрішнє его.

Кожного дня хі гет ап ет сікс оклок, продирав пальцями очі, що відмовлялися дивитися на розклеєну постерами кімнату; виробляв тілом незрозумілі гімнастичні елементи, тобто ранкову зарядку; снідав першим, що попадало в руки, і сідав за кермо свого велобайка.

Розвозячи ***сякі оголошення, на своєму шляху різних людей. Ці люди різнилися не тільки зовнішньо; вони думали кожен окремо, але всі мали щось спільне, і це спільне проявлялося в бажанні вижити й проіснувати бодай ще один день; вони ходили по-різному, дивилися по-різному; з точки зору психології вони були діаметрально протилежними. Причина, через яку вони в таку ранню пору снували по вулицях, теж у кожного була своя. Це переважно дивні люди: спортсмени, пенсіонери, психічно застуджені, алкоголіки, нічні метелики. Між іншим, нічні метелики були настільки ексцентричними і безпосередніми, що заряджали його позитивною енергією на цілий ранок. В ресторані швидкого харчування він мав справу з набагато ширшим контингентом людей, що навіть було складно перерахувати. І там він тільки те й робив, що приймав замовлення, пробивав касові чеки, оформляв їдло з напівфабрикатів за надмірно високими цінами і дякував за покупку.

Так проходив день, а ніч проходила в зовсім іншому стилі. Він з головою поринав в книжки і годинами не випливав, ковтаючи їх, не пережовуючи. Правду кажучи, книжки для нього були не стільки насолодою, скільки наркотиком, від якого не можна відмовитись; своєрідним злом, адже читаючи їх, він нічого корисного для себе для себе не брав, навпаки – книжки забирали залишки його мізерного інтелекту.

Одного липневого ранку, як завжди мріючи про море, він не помітив того, як пробив скат. Фак!!! Що це могло значити? Диверсія?.. Глюк в матриці?.. Щодня він проїжджав цією дорогою і чомусь ніколи не пробивав колеса! Мати колеса!!! (безглузде словосполучення) Ви коли-небудь бачили таке: на рівній дорозі, знайомій до болю, така несподіванка! Поки він майстрував, ззаду підійшов якийсь чолов’яга і чекав слушного моменту аби розпочати балачку. Зе бой лук бек і побачив приємного молодого чоловіка років 30; метр 83 на зріст з рисами обличчя, що зразу примушували йому довіритись. Одягнений він був в вишуканий костюм з краваткою; черевики були начищені до такого ступеня, що в їхньому відображенні можна було роздивитися найменший прищ в себе на пиці; на його лівій руці знаходилися татуювання “інь і янь” та срібний годинник, що показував чверть на сьому.

Розмова зав’язалася на тлі катастрофи, що відбулася так спонтанно хвилин зо п’ять тому. Говорили ні про що: про спорт, політику, Джорджа Буша молодшого і Анну Курнікову. Хлопака було хотів перебити незнайомця і спитати звідки той в біса взявся, адже раніше його ніколи не бачив. Та чувачок почав штовхати таку тему, від якої хлопець мало не випав в чорну дірку. Щось надзвичайно філософське й відносне – хлопець не все вловлював. Чувачок почав розповідати хлопцеві на прикладі власного життя хлопця як усе запущено. Словом, ганьба. Кожного Божого дня хлопака вставав, робив що було потрібно й пахав, як віл (в подробиці не вникаємо). Коротше кажучи, кожні 24 години були розписані по хвилині, і все виглядало б як булка з маслом, якби не було тим, чим було насправді. А насправді все це було єдиним алгоритмом, за яким він їв, спав, чухав потилицю і ходив у лятрину; щороку повторювалося одне і теж, проте не повністю. Його життя було подібне на конвеєр з виробництва попільничок для автомобілів; не життя а цикл (!!!), причому замкнений, як безпорадний пес приречений стати милом.

Ошелешений банальністю і так-званою “циклічністю” стояв посеред вулиці, вздовж якої було педантично висаджені дерева. Невідомо скільки часу стояв би він так з своїм непридатним до використання великом, якби не сигнал водія сміттєвивозної машини.

…Він прокинувся зі сну весь окроплений холодним потом й пішов снідати, не робивши ніяких висновків. Снідав, їхав, працював…

Озирнись довкола – хіба це не про тебе?..

Ромко