Було подібне до того, що в нього забрали все і навіть більше ніж він мав. Таке складалось враження, що його залишили одного посеред дороги між минулим і теперішнім. Холодний сірий вітер огортав і пестив його з усіх сторін. Дихав повільно. Стоячи збоку суспільства, стирав пальці об асфальт. Стирав спогади. Швидше намагався позбутись радісних, яскравих, - вони заставляли його тихо всхлипувати всередині і будили жаль в душі за друзями, яких в нього ніколи не було. Всю чорноту, весь негатив тримав міцно. Хотів втримати, бо завдяки йому можна було продовжевати боротьбу; чим сильніше бив його негатив, тим більше було бажання стиснути кулак і йти дальше. Він стояв. Стираючи пальці, старався позбутись всіх дотиків, що коли-небуть збуджували його нервову систему. Стояв, дивлячиьс на сонце. Хотів випалити очі і більше жодного разу не поглянути на себе. Хотів пробити барабанні перетинки, щоб не чути шуму, що створювало його серце і він сам, звуки, що його отчували.
З останніми словами і лише з однією мрією він падав вниз.
А можливо летів…

Ти ніколи не ступиш ближче, ніж на поріг мого серця. Вибач. Це було написано задовго до мене і проіснує роками пізніше. Це було спровоковано такими як і ти. Ви всі однакові. Мабуть. Чи гідна ти мого ребра? Твої обіцянки; вони подібні на брехню. Всередині все горить і дуже хочеться фонтаном випустити сльози. Що з цього? Хочеться страждати, бути поломаним і зібраним… мої спогади. Забери їх будь ласка! Мої спогади – це ножиці, що перетворюють мене з паперового чоловічка в клоччя дрібного сміття. Твоя прекрасна брехня. Вона завжди сповнювала мене солодкими переживаннями і гострими відчуттями, що наскрізь проколювали серце. Це поломане серце я тобі ніколи не пробачу. Поглянь на нього! Що ти з ним зробила?! Хіба воно зараз подібне само на себе? Ні…моє серце – це кулак, що омивається в крові! Моя душа повстане знову і буде боротись!

В найсвітліші години моїх найтемніших днів, я зрозумів що не так зі мною. Я не можу через тебе переступити, я не можу крізь тебе пройти і рухатись вперед. Ти, наче, непосильний бар’єр, що росте разом з ростом моїх можливостей; ти той бар’єр, та перешкода, яку мені ніколи не подолати. Тому що дні приходять і зникають в небуття, а мої почуття до тебе назавжди! Вони – каміння на твоїх дорогах, ти завжди будеш об них спотикатись; вони – трава під ногами твоїми, ти будеш вічно намагатись їх затоптати але не зможеш; вони – бруд на руках твоїх, ти ніколи їх не змиєш з себе; вони – сльози на моїх очах, їх мені ніколи не позбутись. Я намагався їх вигнати з себе, проте безрезультатно. Вони не зникають; вони були, є і будуть. Це те було спочатку і буде кінцем, це – любов, здається…

Забудь все! Забути все, що ти коли-небудь мені говорила. Забути всі дотики, які коли-небудь збуджували мою нервову систему. Забути  всі  погляди, які коли-небудь заставляли битись моє серце з надією. Надія…вона вмирала останньою. Я змучився.

В мене є останнє прохання. Віддай мені мене таким, яким ти мене знайшла! Можеш не говорити, я знає що це неможливо…це все несуттєво. Нічого в кінці не моє значення. Не суттєвим стало також моє існування. Який сенс? Для кого я стараюсь? Проте, я своєї боротьби не покину. Принаймні, щоб довести собі самому, що я сильніший…сильніший, ніж був до того! Я не боюсь продовжувати жити! Я не боюсь продовжувати жити один!

Напевно кожному з нас доводилось чути про пожежників. Декому випало
щастя ще й віч на віч з ними зіткнутись. Пожежники. Так, пожежники це
круто: в них великі червоні машини, потужні і деколи небезпечні насоси
з водою. А ще вони завжди гарячі, бо роботи така. Вони є втіленням
всієї відважності і хоробрості жителів одного з задрипаних
мікрорайонів. В їхніх доблесних і загартованих вогнем руках зосереджені
міць і турбота, якими вони рятують до певного часу абсолютно незворушні
будинки і маленьких і безтурботних кошенят, що втекли від своїх
пристаркуватих хазяйок в пошуках кращої долі; ну а те що на їхній
дорозі опинилось величезне дерево, на яке видертися можна швидко і без
особливих зусиль, а спуститись з нього якось трішки лячно і трусяться
колінки, - це маленьких кошенят абсолютно не винить, - на то вони і
маленькі кошенята. Тільки пожежник може вас запевнити, що цей будинок
буде стяти ще сто років і в ньому проживе ваше ще не одне покоління,
коли ви бачите, як догоряє до тла несуча стіна, і будинок повільно, але
неспинно повзе до низу у вас на очах, але в захистника за спиною.
Пожежники - це напівлюди - напівбоги, адже тільки вони можуть
вирішувати гасити їм будинок чи нє; навіть якщо один напівбог буде не
згідний з рішенням команди і скаже: „Неа хлопці, ну нафіг, ту халупу я
гасити ну буду, - тут жиє мій кум…”, вся команда присяде і закурить
цигарку і буде мирно спостерігати за всією різноманітністю тонів
червоного кольору, яким палахкотить і переповняється дім. Те, що
пожежники не палять, це один з численних міфів про цих відважних
хлопак. Насправді вони палять, але тільки в відповідні для цього
моменти. Пожежники курять в двох випадках: коли нема роботи але дуже
потрібна і коли робота є, але „нафіг нада”. Другий випадок був
розглянутий раніше, кількома рядками вище. Ну а в першому випадку,
пожежник-курець має відповідальну місії по створенні роботи. Весь фокус
в тому, щоб знайти будиночок якогось маленького олігарха, якого не
шкода, і вправно закинути туди недопалок. Далі успіх справи від вас не
залежить: якщо гулянка в олігархів пішла на славу, то маєте повне право
подзвонити дяді Колі і сказати, зо мангал готовий. Це один з важливих
способів здобуття роботи. Також історії відомі доволі казусні випадки
самозаймання жінок від перезбудження. Тут пожежники безсилі: впоратись
з такою величезною кількістю тілесної енергії вони просто фізично не
можуть, адже на них надіто занадто багато одежин. Стосовно одягу
пожежників можна підкреслити таку основну деталь як светер. Светери в
пожежників однакові. Абсолютно однакові. І нема чого сперечатися. Він
маю трохи темніший відттінок кольору дитячої несподіванки. На ньому ще
присутній вишуканий малюнок в стилі китайських стихійних ринків.
Малюнок гармонійно в собі поєднує вишивку волейбольного м’яча, тенісних
ракеток, а центрі усієї тої краси майорить шикарний надпис шрифтом
Аріал 48 розміру „Boys Team”. відносно інших атрибутів гардеробу, то
там нічого особливого немає.
Так, тепер про пожежників ми знаємо
практично все, і мабуть зробили висновок, хто наш стратегічний товариш
і кого краше не мати в ворогах, адже пожежник має добру пам’ять і пачку
цигарок в кишені. А що може зробити пожежник з цигаркою нам вже відомо.
Це може закінчитися плачебно.

         Липень. Чудовий літній час. За свої 16 з лишком років, він настільки полюбив цей місяць, що не годен був уявити себе після закінчення цього раю. Чому липень? Червень настільки вимотував шкільною метушнею, а серпень був інфікований осінню, що завжди підкрадалася так не очікувано й невчасно. Отже липень, за його власним переконанням, був золотою серединою, часом абсолютного спокою й затишшя.

          Простий ***ський хлопець з простої середньостатистичної ***ської родини, в якій кожен намагався якнайкраще і найповніше задовольнити свої власні потреби й забаганки. Простий хлопець, можливо, навіть простіший за двері, з простими й не надто вимогливими мріями. Про що йому лишалося мріяти як не про море, сонце, загорілих нахабних дівчат у синіх купальниках, мир у всьому світі з шестимільярдним населенням і, звичайно, пляшку доброго ***ського пива? Та ні про що! Оскільки нічого кращого він придумати не міг: зранку він розвозив пошту, вдень працював у ресторані швидкого харчування типу McDonalds, решту часу проводив зі своїми псевдо-друзями – книжками, що не давали можливості розвинути його внутрішнє его.

          Кожного дня хі гет ап ет сікс оклок, продирав пальцями очі, що відмовлялися дивитися на розклеєну постерами кімнату; виробляв тілом незрозумілі гімнастичні елементи, тобто ранкову зарядку; снідав першим, що попадало в руки, і сідав за кермо свого велобайка.

         Розвозячи ***сякі оголошення, на своєму шляху різних людей. Ці люди різнилися не тільки зовнішньо; вони думали кожен окремо, але всі мали щось спільне, і це спільне проявлялося в бажанні вижити й проіснувати бодай ще один день; вони ходили по-різному, дивилися по-різному; з точки зору психології вони були діаметрально протилежними. Причина, через яку вони в таку ранню пору снували по вулицях, теж у кожного була своя. Це переважно дивні люди: спортсмени, пенсіонери, психічно застуджені, алкоголіки, нічні метелики. Між іншим, нічні метелики були настільки ексцентричними і безпосередніми, що заряджали його позитивною енергією на цілий ранок. В ресторані швидкого харчування він мав справу з набагато ширшим контингентом людей, що навіть було складно перерахувати. І там він тільки те й робив, що приймав замовлення, пробивав касові чеки, оформляв їдло з напівфабрикатів за надмірно високими цінами і дякував за покупку.

         Так проходив день, а ніч проходила в зовсім іншому стилі. Він з головою поринав в книжки і годинами не випливав, ковтаючи їх, не пережовуючи. Правду кажучи, книжки для нього були не стільки насолодою, скільки наркотиком, від якого не можна відмовитись; своєрідним злом, адже читаючи їх, він нічого корисного для себе для себе не брав, навпаки – книжки забирали залишки його мізерного інтелекту.

         Одного липневого ранку, як завжди мріючи про море, він не помітив того, як пробив скат. Фак!!! Що це могло значити? Диверсія?.. Глюк в матриці?.. Щодня він проїжджав цією дорогою і чомусь ніколи не пробивав колеса! Мати колеса!!! (безглузде словосполучення) Ви коли-небудь бачили таке: на рівній дорозі,  знайомій до болю, така несподіванка! Поки він майстрував, ззаду підійшов якийсь чолов’яга і чекав слушного моменту аби розпочати балачку. Зе бой лук бек і побачив приємного молодого чоловіка років 30; метр 83 на зріст з рисами обличчя, що зразу примушували йому довіритись. Одягнений він був в вишуканий костюм з краваткою; черевики були начищені до такого ступеня, що в їхньому відображенні можна було роздивитися найменший прищ в себе на пиці; на його лівій руці знаходилися татуювання “інь і янь” та срібний годинник, що показував чверть на сьому.

         Розмова зав’язалася на тлі катастрофи, що відбулася так спонтанно хвилин зо п’ять тому. Говорили ні про що: про спорт, політику, Джорджа Буша молодшого і Анну Курнікову. Хлопака було хотів перебити незнайомця і спитати звідки той в біса взявся, адже раніше його ніколи не бачив. Та чувачок почав штовхати таку тему, від якої хлопець мало не випав в чорну дірку. Щось надзвичайно філософське й відносне – хлопець не все вловлював. Чувачок почав розповідати хлопцеві на прикладі  власного життя хлопця як усе запущено. Словом, ганьба. Кожного Божого дня хлопака вставав, робив що було потрібно й пахав, як віл (в подробиці не вникаємо). Коротше кажучи, кожні 24 години були розписані по хвилині, і все виглядало б як булка з маслом, якби не було тим, чим було насправді. А насправді все це було єдиним алгоритмом, за яким він їв, спав, чухав потилицю і ходив у лятрину; щороку повторювалося одне і теж, проте не повністю. Його життя було подібне на конвеєр з виробництва попільничок для автомобілів; не життя а цикл (!!!), причому замкнений, як безпорадний пес приречений стати милом.

         Ошелешений банальністю і так-званою “циклічністю” стояв посеред вулиці, вздовж якої було педантично висаджені дерева. Невідомо скільки часу стояв би він так з своїм непридатним до використання великом, якби не сигнал водія сміттєвивозної машини.

         …Він прокинувся зі сну весь окроплений холодним потом й пішов снідати, не робивши ніяких висновків. Снідав, їхав, працював…

     Озирнись довкола – хіба це не про тебе?..                                         

 

 

                                    Ромко

All rights reserved. 2006©