Якою мовою розмовляли древні українці і греки

Українські вчені пишуть, що „трипільська доба не залишила нам писемних або мовних джерел, на підставі яких можна було б визначити етнічну належність носіїв цієї цивілізації” (С. Наливайко). Помиляються, є такі джерела.  Дивна річ. По всьому стародавньому світу знаходимо безліч наших назв міст, річок, островів – Смирна, Ліда, Лебедян, Бура, Пелена, Олен, Коло, Кума, Род, Карпати, Троя, Троада, Сала, Зона; Пальмира – в Сирії, Тегеран (То гора) – в Ірані; Яримтепе (місто Яра), Багдад (Богдан) – в Іраку; Єрусалим – в Ізраїлі; Хата – місто в Саудівській Аравії; святилище Ортія – в Греції і Малій Азії...  У 1853 р. в Московському університеті вийшло дослідження Олександра Черткова „Пелазго-фракийские племена, населявшие Италию”. У ній російський вчений зазначав, що „Пелазги до Троянской войны плотно заселяли Италию. Они основали тут цветущий и богатый город, названный ими Спиною” (тобто, тут вони спинилися після мандрів з України). Чертков називає цілий ряд по суті українських назв населених пунктів: Треба, Кора, Мокра, Мана, Речі, Горничі, Любичі, Которна, Коса, Луки, Руселум, Луна, Арина, Горбана, Градишка, Мутна; річок – Мокра, Арна, Клен; племен – Галичі, Вільці, Попелі, Куряни, Віти, Которяни (мабуть, кутяни). Багато з них, до речі, донині зберігають свою первинність. Тим не менше, дехто продовжує стверджувати, що ми, українці, як етнос почали формуватися лише в ХІ-ХІІ ст. нинішньої ери. Хто ж тоді давав ті, зокрема і в Греції (звідки, нібито, пішла цивілізація), не грецькі назви? Очевидно, що або першопоселенці, або завойовники. Так було споконвіку – чия влада того й мова, чия мова того й влада. Тому відповісти на питання, якою мовою розмовляли древні українці, можна за допомогою тих, хто заніс в Грецію наші назви. Найдавніше джерело, де ми можемо почерпнути відповідну інформацію, це „Історії” Геродота. Чи не найчастіше у ній згадується варварська мова. Вчені пояснюють її просто – чужа (і навіть дика) мова. Може й так, але читаємо, що варварською розмовляли не тільки скити та перси, але й ряд грецьких міст в т. ч. столиця Афіни. Отож, спершу необхідно розібратися, що могло означати слово „варвар” не з висоти сучасної зарозумілості, а в розумінні древніх людей. Архетипи цього слова зустрічаємо в дуже давніх українських словах, які, мабуть, знали ще мешканці Голуні. Серед них більшість стосуються саме мови: варвотня (діал.) – галас, метушня; варнякати – набридливо щось доводити; варити – не тільки кип’ятити щось, а й галасувати, виявляти невдоволення; сварка – розв’язання стосунків за допомогою голосу і слів. А ще: варувати – берегти; варта – охорона; товар, тварина – тобто те, що має певну вар тість (в давнину замість грошей використовувалися тварини). Звернемося також до мов народів, з якими в той чи інший час Україна мала зв’язки і куди могли перекочувати наші архетипи: варпас (литовське) – дзвін, той, що посилає певний сигнал; Варуна – ведичний всевидячий і караючий бог-суддя, бог неба і водних стихій. Поруч з Індрою він глава пантеону, тобто по суті ідентичний нашому Сваргору – богу Творцю... Вже цей перелік дає підстави говорити, що „варварство” мало зовсім інше розуміння, ніж його нам тлумачать сьогодні: це щось високе і святе. Більше того, нам, мабуть, варто рахувати варварами не тільки тих, хто розмовляв чужою для греків мовою, а й хто сповідував одну віру. Сам Геродот спонукає до таких висновків. Зокрема, наші предки вірили в небозвід, у Коло Сваргове (як у Влескнизі), вони також не визнавали богів у подобі людей і теж саме читаємо про персів, які за Геродотом, як і скити, говорили варварською мовою: „Вони, звичайно, не роблять статуй богів і не будують храмів і жертовників. Навіть більше того: вони вважають дурними тих, які все це роблять, бо, як я уявляю собі, вони не вірять, як еліни, що боги мають образи людей”. Отже, цілком можливо, що в геродотовий час (чи близько до нього) існувала одна державна мова, яка охоплювала територію від нинішнього Києва до Апеннін, Греції та Вавилону і що вона була мовою тих, хто поклонявся Сваргору. Пелазги, як ми вже знаємо, прийшли в Грецію з наших земель. І маємо підтвердження Геродота, що вони говорили варварською мовою. Пелазгами були і афіняни (а отже, варварами), і лідійці, і ряд інших міст. Навіть тірсени (то роси) або расени, яких ми більше знаємо за пізнішим латинським варіантом як етрусків. Очевидні всі ознаки панування на означеній вище території варварської мови, мови нашої Голуні (за Влескнигою). А отже, називати голуньську (гелонську) мову старогрецькою не зовсім доречно. Засилля українських назв в Європі, Середземномор’ї та Азії тому серйозний аргумент. Біблія, до речі, теж стверджує про існування однієї мови в тодішньому цивілізованому світі: „Була вся земля – одна мова та слова одні”. Тут необхідно зробити невеликий відступ і звернутися до родовідної скитів. Батько історії стверджував, що скити пішли від Гераклового сина Скита і записав міт про те, як Геракл опинився на нашій землі. Сталося це так. Геракл гнав Геріонових волів і забрів у скитську землю. Геріон це така собі трьохтіла істота, яка мешкала „за морем на острові Ерифії, проти Гедейри, за Стовпами Геракла на Океані”. Океан у греків – це ріка, яка омивала відомі їм землі. Починався він, нібито, на сході. Отож, саме звідти і повертався Геракл з Геріоновими волами і опинився в країні скитів. Розберемося, що ж то за такі цікаві назви довкола нашої землі? 1. Стовпи Геракла. Їхнє місцезнаходження всі довідники вказують лише на Гібралтарську протоку. І, нібито, справедливо. Але чомусь науковці не помічають, що такою ж назвою Геродот називає якусь протоку по дорозі до Північного, тобто нинішнього Чорного моря. І це також справедливо та логічно. Адже якщо Геракл був вихідцем з півночі (Е. Лаппорт та К. Естен навіть називають північні племена, які у XII ст. до н. е. завоювали Грецію, гераклідами, тобто нащадками Геракла), значить його стовпи повинні бути також десь тут, а не на заході при виході із Середземного моря. Тобто, очевидно, що це Боспорська протока. 2. Тепер щодо острова Ерифія, який знаходиться „за морем, напроти Гедейри” і якому вчені не знаходять якогось відповідника. Видається очевидним, якщо в розповіді йдеться про Скитію, бо тут говориться про те ж саме Північне (Чорне) море, за яким і знаходиться згаданий острів. Де і який саме, вже не складає труда здогадатися – це Хортиця. Те, що Ерифія і Хортиця одне й теж, маємо ряд інших аргументів. Зокрема, варто звернути увагу на древньогрецький міт про Борея і Орифію. Борей – це бог північного вітру, простішими словам сказати – бористеніт, мешканець Придніпров’я. Орифія за мітом, нібито, дочка афінського царя Ерихтея, яку викрав Борей, заніс до себе на північ і взяв за дружину. Але ім’я цієї жінки чомусь повністю співпадає із назвою острова Ерифія (тільки в українському прочитанні). Видатний дослідник античності Клавдій Птолемей (II ст.) „величезний острів”, що лежить „за Сарматським розливом” (лиманом), тобто, Хортицю називає Еритієм. Вже тоді бореї (бори, боруси, руси) вважали Хортицю своєю колискою, своєю матір’ю, що захищала від ворогів. А Птоломей наголошував, що це ” і є легендарна країна наших предків гіпербореїв, горнило народів, кузня народів світу”. І саме це відображено в грецьких мітах, творцями яких насправді були вихідці із країни бореїв, з нашої землі. Отож, Геракл, Геріон, Ерифія (Еритія), Борей, Орифія, Ерихтей мають одну адресу: Гор-Ор-Хор або нинішню Україну, батьківщину богів та героїв. З великою достовірністю тепер можна стверджувати, що Геракл гнав волів зі сходу, тобто, з острова Хортиці і опинився в країні Гілястій (Лісистій), мабуть, десь у сучасній Київській, Вінницькій чи Житомирській областях, де і зустрів майбутню матір Скита. Геріоном, а точніше Геріонами були ті, хто мешкав на острові Хортиці, – славні захисники Скитії. Ці воїни видавалися грекам настільки могутніми, що вони приписали їм аж по два тіла. Не виключено, щоб навести страху чужинцям, скитські воїни використовували якийсь метод для створення такого образу про себе, тим більше, що їхні предки кілька тисячоліть тому на гончарному посуді вже зображали двотілих людей... Але час повернутися до пошуку наших письмових джерел. Цікаву інформацію про мандри слова і літер отримуємо від французького вченого ХІХ ст. Е. Шуре: „За древнім фракійським переказом поезія була створена Оленом”. Проте Діодор Сицілійський зауважив інше: „Хоча ці букви називають фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги". Австрійський семітолог А. Ірку взагалі висловлював переконання, що до грецької, римської і навіть кельтської писемності в Північному Причорномор’ї існувало малодосліджене письмо, від якого і пішов фінікійський алфавіт. Пан Ірку тут найближчий до істини. Бо навіть грецькі міти відзначають, що саме виходець із Скитії Прометей навчив людей мистецтвам, рахунку, читанню і письму. Ми ж додамо: шлях, яким ці літери потрапили на Африканський континент до Фінікії, чітко показано в мітах про аргонавтів. Судном „Арго” з Північного Причорномор’я було вивезене золоте руно не в смислі вовни Овена (барана), що аж ніяк не могло бути якоюсь рідкістю і цінністю, а руни – безцінні скитські письмена. Велике запитання виникає і щодо творця перших поезій Олена. Який же він фінікієць чи лікієць, якщо писав гімни для Арги та Опіс, котрі прибули на Делос із Гіпербореї, тобто, із Придніпров’я? Більше того, прийшли вони туди „із самими богами”, тобто, зі своєю релігією. Втім, про богів поговоримо трохи згодом, а тут наголосимо – перші писемні знаки появилася на нашій землі задовго до Геродота. Причому вони повністю відповідають сучасним. Маємо навіть речові докази, на які ще ніхто не звертав уваги. Пропонуємо, зокрема, розглянути символи зображені на трипільському глечику і кам’яному пам’ятнику (ІV тис. років до н. е.). Знак у колі на глечику вчені чомусь назвали просто хрестом, а на камені – язичницьким хрестом. Але, якщо вирівняти узор на глечику (тобто, підняти штандарт), „просто хрест” теж перетворюється на „язичницький хрест”. А це ніщо інше як літера „х”, котра разом з колом, в якому вона знаходиться, дає нам склад „хо”, а коло з „х”, прикріплене до палиці, яку згодом назвуть хореєм, додає літеру „р”. А все разом це буде хорогва (корогва)... Здається цілком очевидним, що українськими літерами, створення яких через кілька тисячоліть припишуть болгарину Кирилу, тут закодовано назву бога сонця Хора (пізніше Хорса), якого і зображено поруч з написом. Це надлюдина – з двома тулубами і чотирма руками, що вказує на величність уявного божества. Пізніше індуси, основи релігії яких також пішли з древньої України, свого Вішну (Вишнього) теж зображатимуть з чотирма руками. Але найбільш вражаючими є свідчення Геродота про двотілого Геріона (Хорона), які підтверджують наші аргументи про те, що на трипільському глечику дійсно зафіксований підпис до зображуваної особи. У Геродота також знаходимо назву Царської країни, що знаходилася на нашій землі: Геррос (Горрось – Хорова Рось)... На те, що знак „х” був найпершим символом Сонця-світла, вказує чимало інших зображень, починаючи від культури Мізині до часів Козаччини. Особливо показовими в цьому сенсі є давньоруське святилище (розкопане археологом В. Хвойкою) на Старокиївській горі – воно має форму кола із чотирма виступами, які по перетину показують, що це теж „х”, і найдавніший козацький прапор із зображенням сонця та його графічного символу. Видатний український археолог Борис Мозолевський у своїй книзі „Скіфський степ” описав досліджений курган IV ст. до н. е. біля Чортомлика, в якій була похована цариця. Могила також викопана у формі літери „х”, що вказує на божественність похороненої тут особи. Хто зна, може й Чортомлик то спаплюжене недругами ім’я цариці, наприклад, „Хора та мила”... Архетип „хор”-„гор”-„кор”-„ор” зафіксувався в багатьох українських словах, які теж вказують на щось високе та святе – Хорив (один із засновників Києва), Хортиця (священний острів), хороший, гордий, король, корона, Орій, Оранта. Тож, чи варто сумніватися в тому, що трипільці були нашими предками? Писемні знаки, залишені на древньому глечику, які повністю відповідають сучасній українській абетці, чітко вказують, чиїх батьків ми діти. Слід також визнати, що ця абетка зовсім не кирилиця, як нам втокмачували візантійці, а хоровиця або принаймні влесовиця (саме нею була написана Влескнига). І коли сьогодні дехто заявляє, що Україна мала б перейти на латинську абетку, до речі, значно молодшу і біднішу, то цього ніяк не можна допускати. Наша абетка дуже символічна, в її літерах віковічна мудрість наших предків, що я доводжу у своїй книзі „Код України-Руси”. Це те, що нас тримає на цьому світі і дає силу та сподівання на кращу долю. Це джерело, яке може стати спасінням для всього людства, адже воно виростало на знаннях наших пращурів.

Римлянин Помпей Трог ще в першому столітті до нашої ери писав, що сколоти, тобто, скити (українці), найстарша Нація Світу. Поляк Михайло Красуський у ХІХ ст. доводив, що українська мова не тільки старіша од усіх слов’янських, а й санскритської, грецької, латинської та інших орійських мов. Українець Орест Субтельний навіть називав її вік – не менше 5 тисяч років. Наведені приклади наочно показують, що так воно і є.

© Сергій Піддубний